Історія ВІЛ - інфікованого. А, ти, готовий поглянути в очі ВІЛ?

Історія ВІЛ - інфікованого. А, ти, готовий поглянути в очі ВІЛ?

Його історія схожа на історії тисячі людей, які живуть з ВІЛ, але сьогодні він вирішив розповісти її для того, щоб ми зрозуміли: Хто вони для нас? І хто ми для них? І чому утворилася ця прірва? Андрій розповість історію своєї хвороби, своїх страхів та розчарування.

- У нас все було, як у будь-якій молодіжній компанії: курили “траву”, напивалися до чортиків, тоді, здавалося, що це і є сенсом життя. Доки до нього не увійшов наркотик. 

Перший раз я спробував його(наркотик) у 2000 році, мені тоді було 24 роки. Приніс його Олег, наймолодший із нашої компанії і найзаможніший. Тоді спробували всі, окрім мого друга, який і мене намагався відмовити та я його не слухав. Поволі наркотик затягнув мене у свої тенета: я жив заради нього, любив тільки його, мріяв про нього.

Інколи мені ставало страшно, що тільки наркотик вмів викликати в мене такі “великі та світлі”’ являвся у житті, спочатку в образі “хороших, щирих” друзів, згодом у ейфорійних снах. Та я боровся з ним, хотів почати “жити”, а не існувати. Деякий час у моєму житті настало затишшя. Та це було затишшя перед бурею, яка розламала моє життя на дві частини. почуття. Навіть до коханої дівчини я не відчував цього. Я злився на себе і на неї. Але не міг себе перебороти. Усе поволі руйнувалося, та мені було байдуже. Ця залежність поступово привела мене до тюрми. Я двічі відсидів. Було важко, але я витримав, і зумів перебороти себе. Вийшов, одружився, у мене народився син. Але наркотик поступово знову...

У 2005 році моїй мамі на роботу зателефонувала її подруга з санепідемстанції і запросила на розмову. Вона розповіла матері, що ще у 2001 році, коли мене обстежували, виявили ВІЛ статус. Я вирішив перевірити її слова, хоч дуже сумнівався, що це правда. Здав аналіз, який підтвердив, що я справді носій ВІЛ-інфекції. Я був шокований, здавалося, що потрапив у вакуум, мислення призупинилося, відключилося реагування на зовнішній світ. Тест на ВІЛ пройшли моя дружина та син, на щастя, він був негативний. Я прийняв рішення, щоб ми роз’їхалися, не хотів ризикувати їхнім здоро’ям та життям, але вона розлучатися відмовилася. Невдовзі, я дізнався, що більшість друзів, у яких теж виявили ВІЛ - загинули. Один, знайомий наркоман, коли дізнався про свій статус, зробив собі “золотий укол” і помер від передозування. Олег помер у реанімації. Його так не могли врятувати, його нутрощі були спалені. Інший з нашої компанії – повісився, а другий – помер у тюрмі. Цей ланцюжок смертей повністю мене морально виснажив. З нашої компанії залишився лише я. Почалася апатія до життя, стало байдуже до всього. Я перестав цікавитися справами сина, і думав лишень, як напитися. Так тривало протягом року. Незважаючи на мій стан, дружина постійно намагалася бути зі мною, допомагати фізично та психологічно. Завдяки їй я почав відвідувати церкву, покинув пиячити, влаштувався на роботу. Почав приймати АРВ-терапію. Здавалося, на моєму обрії знову засіяло сонце. В останній раз засіяло…і згасло. Різко погіршився стан здоров’я, мене госпіталізували, і знайшли цілий букет хвороб. А далі, як у мареві…Операція…Депресія…Відчуття приреченості.

Ви ніколи не зрозумієте, що відчуває людина з ВІЛ. Це депресія, яка ніколи не полишає тебе. Ти можеш з нею боротися, але ти не виграєш цю битву. Це постійний дискомфорт від усвідомлення своєї приреченості, обмеженості у коханні, дружбі та спілкуванні. Можна намагатися жити, але ти не станеш вже тим ким був. Це постійно ізольований світ від людей, які бентежать тебе своєю “нормальністю”, а ти не такий як вони. Але в колі таких самих як ти ще гірше, адже ти бачиш як ВІЛ повільно вбиває їх. Усе навколо дратує. Дім для Віл-інфікованого – це фортеця, яка закриває від зовнішніх проблем, адже ми надто чутливі, тому воліємо ховатися у власний панцир, мов черепахи. Та це не означає, що ми гірші…Ми просто інші… через ваші уявлення про нас.

Я намагаюся боротися з хворобою, але почуваюся неначе у пастці. Я читаю книги, намагаюся всебічно розвиватися для того, щоб хоч якось забутися. Я не п’ю, і не вживаю наркотики. Проте життя немов поділилося на дві частини. Сподіваюся, ти, читачу, не будеш бездумно його так ділити…І моя сповідь тобі стане уроком.

Людмила ХОДОРОВСЬКА (24.05.2009, franyk.com)

Відповідь прийде на вашу пошту.