Його історія схожа на історії тисячі людей, які живуть з ВІЛ, але сьогодні він вирішив розповісти її для того, щоб ми зрозуміли: Хто вони для нас? І хто ми для них? І чому утворилася ця прірва? Андрій розповість історію своєї хвороби, своїх страхів та розчарування.
- У нас все було, як у будь-якій молодіжній компанії: курили “траву”, напивалися до чортиків, тоді, здавалося, що це і є сенсом життя. Доки до нього не увійшов наркотик.
Перший раз я спробував його(наркотик) у 2000 році, мені тоді було 24 роки. Приніс його Олег, наймолодший із нашої компанії і найзаможніший. Тоді спробували всі, окрім мого друга, який і мене намагався відмовити та я його не слухав. Поволі наркотик затягнув мене у свої тенета: я жив заради нього, любив тільки його, мріяв про нього.
Інколи мені ставало страшно, що тільки наркотик вмів викликати в мене такі “великі та світлі”’ являвся у житті, спочатку в образі “хороших, щирих” друзів, згодом у ейфорійних снах. Та я боровся з ним, хотів почати “жити”, а не існувати. Деякий час у моєму житті настало затишшя. Та це було затишшя перед бурею, яка розламала моє життя на дві частини. почуття. Навіть до коханої дівчини я не відчував цього. Я злився на себе і на неї. Але не міг себе перебороти. Усе поволі руйнувалося, та мені було байдуже. Ця залежність поступово привела мене до тюрми. Я двічі відсидів. Було важко, але я витримав, і зумів перебороти себе. Вийшов, одружився, у мене народився син. Але наркотик поступово знову...
У 2005 році моїй мамі на роботу зателефонувала її подруга з санепідемстанції і запросила на розмову. Вона розповіла матері, що ще у 2001 році, коли мене обстежували, виявили ВІЛ статус. Я вирішив перевірити її слова, хоч дуже сумнівався, що це правда. Здав аналіз, який підтвердив, що я справді носій ВІЛ-інфекції. Я був шокований, здавалося, що потрапив у вакуум, мислення призупинилося, відключилося реагування на зовнішній світ. Тест на ВІЛ пройшли моя дружина та син, на щастя, він був негативний. Я прийняв рішення, щоб ми роз’їхалися, не хотів ризикувати їхнім здоро’ям та життям, але вона розлучатися відмовилася. Невдовзі, я дізнався, що більшість друзів, у яких теж виявили ВІЛ - загинули. Один, знайомий наркоман, коли дізнався про свій статус, зробив собі “золотий укол” і помер від передозування. Олег помер у реанімації. Його так не могли врятувати, його нутрощі були спалені. Інший з нашої компанії – повісився, а другий – помер у тюрмі. Цей ланцюжок смертей повністю мене морально виснажив. З нашої компанії залишився лише я. Почалася апатія до життя, стало байдуже до всього. Я перестав цікавитися справами сина, і думав лишень, як напитися. Так тривало протягом року. Незважаючи на мій стан, дружина постійно намагалася бути зі мною, допомагати фізично та психологічно. Завдяки їй я почав відвідувати церкву, покинув пиячити, влаштувався на роботу. Почав приймати АРВ-терапію. Здавалося, на моєму обрії знову засіяло сонце. В останній раз засіяло…і згасло. Різко погіршився стан здоров’я, мене госпіталізували, і знайшли цілий букет хвороб. А далі, як у мареві…Операція…Депресія…Відчуття приреченості.
Ви ніколи не зрозумієте, що відчуває людина з ВІЛ. Це депресія, яка ніколи не полишає тебе. Ти можеш з нею боротися, але ти не виграєш цю битву. Це постійний дискомфорт від усвідомлення своєї приреченості, обмеженості у коханні, дружбі та спілкуванні. Можна намагатися жити, але ти не станеш вже тим ким був. Це постійно ізольований світ від людей, які бентежать тебе своєю “нормальністю”, а ти не такий як вони. Але в колі таких самих як ти ще гірше, адже ти бачиш як ВІЛ повільно вбиває їх. Усе навколо дратує. Дім для Віл-інфікованого – це фортеця, яка закриває від зовнішніх проблем, адже ми надто чутливі, тому воліємо ховатися у власний панцир, мов черепахи. Та це не означає, що ми гірші…Ми просто інші… через ваші уявлення про нас.
Я намагаюся боротися з хворобою, але почуваюся неначе у пастці. Я читаю книги, намагаюся всебічно розвиватися для того, щоб хоч якось забутися. Я не п’ю, і не вживаю наркотики. Проте життя немов поділилося на дві частини. Сподіваюся, ти, читачу, не будеш бездумно його так ділити…І моя сповідь тобі стане уроком.
Людмила ХОДОРОВСЬКА (24.05.2009, franyk.com)
- 19 переглядів
