40-річний боєць, все життя він мріяв працювати вчителем. Його мрія збулась: він навчав учнів музичного мистецтва. Для того, щоб забезпечувати сім'ю, дружину та двох малолітніх синів, чоловік працював одночасно на кількох роботах. Неочікувана звістка про мобілізацію змінила життя чоловіка та його близьких.
Після закінчення Чернівецького університету у 1997 році, Ігор Лазарук почав навчати учнів музичного мистецтва. Працював одночасно в Коломийському педагогічному коледжі, в естрадно-цирковому коледжі, у відділі культури міста, у гімназії, викладав музичне виховання для початкових класів. Чоловік завжди переймався ситуацією в Україні, та не був байдужим до подій під час Революції гідності.
У березні минулого року, він увімкнувши телефон побачив пропущені дзвінки від невідомого номера. Як виявилось, це телефонували з військкомату. Йому наказали у той же день прийти до комісаріату, тому, що він є мобілізованим. Уже ввечері чоловік був у Володимир-Волинську. Дружина проводжала чоловіка зі слізьми на очах.
«Оскільки я і мої товариші були першими мобілізованими, адже це була перша хвиля мобілізації в Україні, ми ще не розуміли, наскільки ця ситуація серйозна. Коли їхали на фронт і близько не могли уявити, що конфлікт набуде серйозного збройного протистояння. Втім, як тільки ми опинилися на передовій, побачили, що нам буде досить непросто», - розповів Ігор Лазарук.
«Тоді були проблеми з одягом. Давали все, що було в резерві, тож доводилося носити солдатам одяг і на кілька розмірів менший. Всю літню спеку військові змушені носити берци, адже без них можна легко порізати ноги. З продуктами харчування теж були проблеми: якщо й волонтери збирали їх і відвозили, то ігор та його побратими не могли пояснити, де вони є, адже перебували у полях. Тож захисники тижнями їли те, що було під руками. Ловили навіть вужів, щоб хоч якось утамувати голод. Ми називали це операцією «вуж», - сміється Ігор. Втім, тоді про веселощі не йшлося. «Слава Богу, що все це вже позаду», - додав коломиянин.
Ігор Лазарук служив фактично у всіх гарячих точках вздовж траси Маріуполь - Донецьк. З тамтешнім населенням навіть пробували дружити, допомагали їм по господарству, косили траву. Проте були і такі, які не зраділи українським військовим. Але чоловіки сприймали це спокійно, тому, що правда на їхньому боці.
Дружині Ігоря теж прийшлось не легко. Наталя Лазарук засинала з мобільним у руках, дивилась новини, з яких довідалась, що чоловік, який служить у 51-й бригаді, поїхав на чергове бойове завдання. А в той час, Ігор запевняв, що він в резерві. Робив це для того, щоб дружина з дітьми за нього не хвилювались.
«Було дуже боязко. Я кожну годину чекала якоїсь звістки від ігоря. Він увесь час заспокоював мене і повторював, що я повинна бути сильною і готовою до всього, адже у нас ростуть два синочки. Це чути було дуже важко», - згадує Наталя Лазарук.
Тепер боєць дома. У День незалежності України відзначив своє 40-річчя. Ігор Лазарук надіється, що військовий конфлікт на сході завершився, і каже, що ситуація в зоні АТО повинна врегулюватися тільки мирним шляхом без невинних жертв.
- 3 перегляди
