"Моя "бронза" - на вагу "золота"

Срібний та бронзовий призер Олімпійських ігор Роман Гонтюк - один із найтитулованіших дзюдоїстів не тільки нашої країни, але й світу.

Нагадаю, що саме його перемога під час Пекінської олімпіади над досвідченим монгольським борцем Намзу Дамдісуреном принесла до скарбнички української команди першу "бронзу", яка стала своєрідним медальним сигналом для інших вітчизняних спортсменів. А в березні поточного року наш чемпіон виборов "золото" на дуже престижному турнірі "New York Open Championship" у новій ваговій категорії - до 90 кг. В інтерв'ю Роман розповів про свій шлях до вершини Олімпу та про плани на майбутнє. - Схоже, що останнім часом вашим гаслом стали слова: "Жодного дня без перемоги"?

- Ну, не зовсім так. Інколи і мені не "щастить". Наприклад, тепер я відпочиваю і заліковую травми (надрив м'яза). Основний старт для мене - Лондон. Цим я живу і мрію про олімпійське золото. Звичайно, для того, щоб виступати, слід підтримувати форму в різноманітних комерційних турнірах, Кубках світу, чемпіонатах Європи. - Романе, я чув, що у вашому виді спорту можна непогано заробити, виступаючи за престижний закордонний клуб у Кубку чемпіонів. Надходили пропозиції з цього приводу? - Так, але гонорари пропонували маленькі. У Європі інколи думають, якщо Україна бідна, то її спортсменів можна купити за мізерні суми. Відмовився. - Гаразд, давайте тоді згадаємо Пекін і Олімпіаду. Чи очікували, що станете першим медалістом у складі нашої збірної? - Я, звичайно, сподівався вибороти медаль - про це мріє кожен спортсмен. Але не очікував, що зроблю це першим у збірній. Адже Олімпійські ігри - це настільки серйозні змагання, що спрогнозувати їх неможливо, там зустрічаються найсильніші люди планети і кожен приїжджає за перемогою. Тішуся, що відразу після моєї "бронзи" в нас почалася злива медалей. - У вашому доробку вже була срібна олімпійська нагорода на попередніх Іграх в Афінах. Відзнака з Китаю начебто менш цінна? - Дзюдо - непередбачуваний вид спорту. Я вважаю, що будь-яка медаль Олімпійських ігор - це достойний результат. Звичайно, хотілося "золота", хотілося більшого, проте, я вдячний Богу, що став призером Пекіна. Якщо відверто, то для мене ця "бронза" на вагу "золота", бо здобував її після травми, можна сказати, я її вистраждав. Усі бачили мої емоції. Ці відчуття, насправді, дуже важко передати словами. - Чим, окрім "бронзи", запам'яталася минулорічна Олімпіада? - Гостинністю та ввічливістю китайців. Вони були завжди привітні, та й загалом усе організували на найвищому рівні. Непросто було пройти акліматизацію. В Україні клімат сухіший, а там - більш вологий. Через це спочатку було важко. Також серед мінусів - китайська їжа, вона швидко набридає. Особисто мені дуже хотілося сала, українського борщу, вареників (сміється)... - Чи адекватними до ваших заслуг стали державні відзнаки? - Усе гаразд. Кожного місяця я отримую Президентську стипендію - 10 тисяч гривень. Вдячний державі за те, що нарешті отримав квартиру в Києві, тепер облаштовую її. Мені також, як і обіцяли, заплатили 300 тисяч гривень за третє місце, але прикро, що ці кошти знаходяться на депозиті в Родовідбанку, і тепер я разом з іншими іменитими спортсменами (які вклали туди гроші. - Авт.) чекаю, коли нам повернуть зароблене. - Як ви захопилися дзюдо? Хто вас підштовхнув до цього непростого виду спорту? - Спочатку займався плаванням, футболом, баскетболом, легкою атлетикою. У 9 років записався до секції дзюдо. Перше тренування не сподобалося. Вирішив "зав'язати". Але батько сказав: "Вчишся ти погано, краще займайся спортом". Ходив на секцію спочатку "з примусу", а згодом захопився. Виграв турнір пам'яті Степана Бандери в Івано-Франківську. Після 9-го класу мені запропонували навчатися в київському спортивному інтернаті. Звичайно, бракувало материнського тепла і батьківської уваги. Траплялося, що навіть не доїдав. Був навіть період, коли думав: "Та до дідька цей спорт. Краще повернуся до своєї родини". Але мене завжди підтримував мій тренер, який став мені другим батьком. Він казав: "Романе, ти будь-якої миті можеш повернутися додому. Але щоб досягти добрих результатів ти маєш, "зціпивши зуби", багато працювати". І це, як бачите, допомогло! - Хто з вас таки зробив чемпіона? Поділіться з нами таємницями своїх тренувань? - Своїми досягненнями я вдячний насамперед моїм батькам, вони мене заохочували, примушували, підганяли! Звичайно, що без порад свого тренера Євгена Миколайовича Бондарука я також далеко б не сягнув. Він дуже порядна людина, досвідчений фахівець, добрий психолог. У критичних ситуаціях під час змагань завжди знає як підтримати мене. На тренуваннях мій тренер ставиться до мене з усією суворістю, а виходимо із залу - і ми вже друзі. Загалом чимало людей сприяли моєму становленню, і я їм усім вдячний. Щодо тренувань, то вони звичайні для спортсменів мого класу. Вранці - зарядка. Об одинадцятій - перше заняття, через шість годин - друге. І так щодня, окрім неділі. - Які міжнародні змагання були для вас найважчими? - Усі турніри та змагання міжнародного рівня дуже непрості, але психологічно вкрай важко було під час півфінального поєдинку на Олімпіаді в Афінах, 2004 року. По-перше, мені бракувало досвіду. По-друге, суддійське свавілля мене просто обурювало - арбітри відверто симпатизували моєму супернику - поляку. Спочатку вони дали мені попередження, згодом семибальний прийом оцінили як п'ятибальний. Опонент боровся сильно, але я використав свій останній шанс і одним прийомом достроково переміг. Проте у фіналі проти грека Іліадіса сил у мене вже не вистачило. - Пам'ятаєте свою "найблискавичнішу" перемогу? - Звичайно. Це було у фіналі Гран-прі в Єревані (2007 рік). Мені вистачило 4 секунд, щоб отримати чисту перемогу над грузинським дзюдоїстом Давидом Кевхишвілі. - Можливо він не розрахував свої сили, чи недооцінив мене... До речі, цей турнір був влаштований на честь ювілею коньячного заводу "Арарат". Тож можете собі уявити, з яким розмахом все проводилося. Квитки на турнір не продавалися, в зал пускали лише VIP-гостей за запрошеннями. Змагалися в театрі. Мені доти ще ніколи не доводилося виступати на сцені, мов "гладіатор". Моїм першим суперником був місцевий дзюдоїст Ованнес Матевосян. Наша сутичка викликала величезний ажіотаж, адже він був місцевим кумиром. Вірменин поводився нахабно, своєю мовою мені погрожував під бурхливі овації залу. Але вже за хвилину, коли він опинився на спині, всі зрозуміли, хто насправді сильніший.

- Спортивне Прикарпаття сьогодні найчастіше презентоване борцями. Ігрові види натомість перебувають у занепаді. Чому виникла така ситуація? - Гадаю, причина передусім у фінансуванні. Адже сьогодні значно важче сформувати футбольну чи хокейну команду, згуртувати, утримувати її фінансово. А боротьба та інші спортивні єдиноборства вимагають менше коштів. Тут простіше розвивати якогось спортсмена, що подає великі надії. А наша земля завжди славилася сильними талановитими людьми.