«Живе» село – це бодай одна хатина, на димарі якої не гніздяться птахи. Населений пункт існує на карті доти, доки його населяє бодай одна жива душа. Так було до 2008 року й у с. Буркут, існування якого беріг останній мешканець. Ось уже дев’ять років цю давню бальнеологічну лічницю – з австрійськими віллами та химерними руїнами, відвідує хіба місцевий лісник і туристи-екстремали. На щастя, в одного із них не забракло духу зафіксувати лунку тишу села, оточеного лісовим шумом смерек.
Роман Сус публікує фото звіти своїх мандрівок Прикарпаттям у соцмережах. Саме з цих світлин Franyk.com дізнались про таємничі краєвиди села-привида, що неподалік румунського кордону.
Деревяні скелети хатин тут оточують живі нетрі Верховинського природного парку. Неподалік знаходиться «Болото Висяче», де зростає 17 видів осок. Навколо синіють хвойні схили і струменіє Чорний Черемош. Місцева мінеральна вода – винна вода або буркут, схожа до відомих Боржомі та Ессентукі. Відтак, на початку XVIII ст. австрійська влада не пошкодувала коштів на створення бальнеологічного курорту. На початку ХХ ст. його відвідала Леся Українка: окрім цілющої буркут їй довелось посмакувати й фореллю, яку виловив тут І.Франко.
Офіційно українське село Буркут проіснувало 76 років – з 1932 по 2008 р. Сьогодні його світлини розкривають, наскільки нетривким є людське творіння на тлі вічної природи. Занедбані обійстя, сповнені вітром світлиці і прозорість зруйнованих стін.
Село-привид додає моторошності літньому краєвиду. Тим часом, у навколишніх лісах буяє життя, і його гомін підбадьорює лісника, якому належить щодня минати мертве село.
- 4 перегляди
