Аварія, що сталася в квітні 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції, стала однією з найбільших катастроф в історії людства.
14 грудня 1986 року на Чорнобильській АЕС було завершено спорудження захисного саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком. Це, по суті, була перша серйозна та важлива перемога над зловісним атомом, який вирвався з-під контролю людини після квітневого вибуху. 14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської АЕС.
За роки, що минули, ми всі пройшли складний шлях усвідомлення і переосмислення того величезного комплексу проблем, який пов'язаний з використанням високих і, нерідко, небезпечних технологій. Незмінним залишається лише одне – найглибша повага до людей, які закрили собою світ від атомного лиха, що вирвалося зі зруйнованого четвертого блоку ЧАЕС. Їхній подвиг неможливо переоцінити, як і не можна переоцінити значення того, що вони зробили. Їхній героїзм, патріотизм і професійна майстерність перевірені часом.
Управління Державної служби охорони не забуває своїх героїв, які ціною свого здоров’я, а дехто і життя зупиняли подальше розповсюдження радіоактивного зараження. - Ми були молодими сержантами і не знали, куди нас відправляють, керівництво повідомило, що потрібно виїжджати по охороні громадського порядку міста Прип’ять, сіл 30-кілометрової зони, – розповідає Іван Миколайович Дякун, інвалід III групи, майор міліції, колишній начальник пульту централізованої охорони Відділу ДСО в Івано-Франківському МУ УМВС.
- Приїхавши туди, ми не розуміли, що там сталося, тому, що людей довкола не було, села наче вимерли. Нашим обов’язком було захищати села від мародерства, не пускати людей в заражену зону.
Михайло Павлович Лозан, інвалід II групи, майор міліції, колишній черговий пульту централізованого спостереження Івано-Франківського МУ ВДСО згадує:
- Зона Прип’яті була огороджена, туди пускали тільки за перепустками, дороги мили кожні дві-три години, харчі постачали з Києва три рази на добу, вода теж була привозною. Ті три місяці для молодого сержанта були начебто просте відрядження, але осмислення того, що сталося, запам’яталося на все життя. Дзижчання вимірювача радіації сниться і по сьогоднішній день. Нам повідомляли, попереджали де знаходяться зони найбільшого зараження, тому туди, незважаючи на будь-які обставини ступати не можна. Часте замірювання радіації наганяло страх, тому що дзижчало все: одяг, взуття, кашкети, вагончики, в яких ми жили. Було дуже страшно, і що ми повернемося додому самі не вірили.
Кажуть, що час лікує, віддаляє, заспокоює, однак заради майбутнього, заради того, щоб подібне ніколи й ніде не повторилося, всі ми і прийдешні покоління не повинні забути цю «чорну сторінку» в історії України. Також маємо пам’ятати величний подвиг тих, хто брав участь у ліквідації наслідків вибуху на четвертому блоці атомної станції.
- 3 просмотра
