Івано-франківський художник Ігор Роп’яник також висловився у розпочатій дискусії про доцільність перейменування Івано-Франківська до Станислава.
Він вважає, що місту варто повернути його первинну назву, за законами батьківства. І зовсім недоречними вважає тези про те, що Потоцький був поляком чи магнатом.
“Батьки дають ім’я своїй дитині один раз в житті. Так?
При цьому люблячі діти не зрікаються своїх батьків, – ким би вони не були, – і вдячні за подароване їм життя. Теж ніхто не заперечує?
І те, що всі ми – діти міста, яке збудував для нас Потоцький? Теж вірно? Отож-бо!
Словом, ким би він не був, цей Потоцький, ми мали би бути вдячні йому за це. За те, що подарував нам місто. Принаймні, пам’ятник засновнику міста мав би стояти. А про повернення імені, яке місту було дано при народженні і з яким воно отримало Маґдебургське право, я вже й не кажу.
Питання в іншому: чи вправі були нові батьки міста (маю на увазі правителів совітської пори) відібрати у нього ім’я лише через те, що названо його на честь сина польського магната? Адже історики вже давно дослідили, що Потоцькі були з українських дворян, що їхній предок Яків Потоцький із Золотого Потоку, який тепер у Бучацькому районі Тернопільської області.
Втім, якби навіть Потоцькі й були вродженими поляками. Ну і що? Вони ж для нас місто збудували! Нікому ж не прийшло в голову, наприклад, перейменувати Софіївський парк в Умані лише через те, що спорудив його для своєї коханої Софії саме граф Станіслав Потоцький. Навпаки, уманці завжди згадують про це з вдячністю і гордістю.
А те, що Потоцький магнат… А який, скажіть, український (точніше, руський) князь не був магнатом? І Данило Галицький ним був, то що – перейменувати Львів?!
Зрештою, хіба радянська влада пішла на перейменування нашого міста власне через його “польське походження”? (“совіти” ж бо були інтернаціоналістами, а тодішня ПНР була однією із сестер у соцтаборі). Звичайно, ні. Це був один із багатьох більшовицьких віроломних кроків у наше забуття, черговою спробою стерти з нашої пам’яті власну історію, в котрій, попри польське панування, усе ж вирувало національне, духовне й культурне життя українців (ніхто не забороняв же нам за Польщі мати десятки українських газет і журналів, школи, гімназії, бібліотеки, “Просвіту”, “Сокіл”, “Боян”, “Пласт” тощо). Компартійцям все-одно було, яке ім’я дати нашому місту. Хрущов, наприклад, пропонував назвати його Сталіно-Карпатським (яке жахіття!). Але зупинилися на імені Франка (і за це спасибі!), бо він теж ідеологічно підходив їм, адже вважався революціонером, соціалістом.
Якось під час дискусії щодо назви міста один “діяч” привселюдно зауважив: “Хто тепер пам’ятає про якийсь Станіслав?! Усі вже забули про нього, а нашій молоді взагалі байдуже!”. Ой, не думаю… Гляньте на сьогоденні вивіски, назви фірм, закладів (і це вже не старшого покоління рук справа): «Станіславська лічниця», «Станіславська випічка», кафе-бар “Станіслав”, готель «Станиславів», фірми “Станіслававто”, “Станіславінтерм”, бюро нерухомості “Станіслав”, “Станіславська торгова компанія”, крамниця “Станіслав”, універсам “Станіславський”, таксі “Станіслав”… Було і “Караоке в Станіславі” й гумористичний ярмарок “На Андрея в Станіславі”… Можу назвати ще кілька десятків назв з використанням історичної назви міста. Думаєте, це випадково? Та ні. Це не просто ностальгія за тим містом, у якому лишилась чиясь молодість, а це, скоріш, пробуджена совість, спокута необачних діянь тих, хто наше місто не любив колись, і вдає, що його любить нині.”, – написав Роп’яник у своїй сторінці в мережі Facebook.
- 2 просмотра
