Нещодавно в приміщенні бібліотеки села Петрова на Тлумаччині громада села вітала героїв-добровольців, які повернулися з війни. Це «кіборг» на псевдо «Святий», о. Василь на псевдо «Грім», «Метеор», «Червоний», «Темний», «Птах». Хоч вояки тепер перебувають у коротких відпустках, але вони вирішили самі розповісти нашим краянам про війну на сході України. І для цього зустрілися з окремими громадами та школярами на Коломийщині й Тлумаччині.
«Кіборг» на псевдо «Святий» розповідав громаді про війну, більше — про своїх друзів і розвінчував міфи російської пропаганди. Про себе говорив мало, хоч було видно пошанівок із боку побратимів до нього. Втім, таку манеру розповіді обрали всі вояки. «Святий» ще менше говорив про оборону Донецького аеропорту, в якій брав участь.
Воювали ми добре
— Коли ми були в старому терміналі Донецького аеропорту, тридцять чоловік займали оборону. Половина бійців — добровольці, половина — армійці. із 30-ти осіб я і ще один побратим розмовляли українською, решта — російською. На той час був з нами один хлопець з Донецька — коригувальник вогню. Хата його була розташована за 30 кілометрів від аеропорту, і він прийшов до нас добровольцем з окупованої російськими військами української території в серпні минулого року. Тож, як бачите, не тільки з Галичини — найбільші патріоти. Воювали ми добре. Наприклад, російський елітний «Вимпел» за всю свою історію від часу створення в 1991 році втратив 24 особи. А в Донецькому аеропорту загинуло їх 34, наскільки мені відомо.
Коли ми взяли в полон російського лейтенанта родом із Петербурга, він до останнього моменту не міг цього зрозуміти. А коли йому сказали, що він потрапив у руки «Правого сектору», то бідолаха помер. Втім, є також непоодинокі випадки, коли деякі вороги, які воюють проти нас, але не втратили людської подоби, згодом змінюються. До таких відношу й колишнього сепаратиста — полковника міліції. В нас є навіть один «ефесбешник», молодий хлопчина. Він потрапив до нас тоді, коли п’ять наших бійців залишилося на «вишці», а решта поїхала на старий термінал у Донецький аеропорт. Я з ним не раз спілкувався. Як на мене, нормальний хлопець, який заблукав свого часу. Воює добре і не дав «задню».
Втрати нашого особового складу малі, бо нас береже наше командування, маємо хорошу розвідку і, головне, нас бережуть ваші молитви. Пам’ятайте: ви нам дуже дорогі! Ми будемо робити все, щоби ту наглу заразу сюди не пустити і вигнати її з України.
Молитви рятують життя
Капелан о. Василь-«Грім» продовжив бесіду вояків розмовою про духовні речі: «Всі молитви, які ви заносите перед Господом за наших воїнів, рятують не одне життя. Ми з другом «Птахом» декілька разів їхали на Піски «дорогою смерті», яку загарбники постійно накривають мінами й снарядами і яку прострілюють снайпери. Одного разу туди для наших воїнів привезли малюнки дітей, і сталася така історія. В нас є прославлений в боях із загарбниками кулеметник «Да Вінчі», якому лишень 19 років. Хоч віком він юнак, але духом — зрілий воїн. Він став на коліна, взяв той малюнок із побажаннями дитини в руки, поцілував його і мовив: «У нім є молитва і тепло мого дому». А в мене серце розриваєтьсяѕ Так само майже всі мої побратими живуть вами й мають розуміння того, за що вони воюють. Прошу не забувати: кожний, кому не байдужа доля Вітчизни та її братів і сестер, хто сьогодні живе на мирній землі України і ділиться останнім грошем чи відриває від своєї родини продукти, посилає листи чи малюнки дітей на війну нашим воякам і згадує у своїх щоденних молитвах новітніх героїв, які жертвують своїм життям заради нашого майбутнього, перебуває з нами на передовій. Зауважу зі своїх спостережень: найбільше гине тих, хто боїться або не хоче воювати. А тим, хто йде добровільно, щоб вигнати окупанта з нашої землі, не страшно... Але пам’ятайте: найбільше воїни потребують вашого тепла і вашої молитви, тому моліться за наших хлопців, і най Бог помагає».
Отця-капелана попросили розказати про присутніх приятелів, духовне провідництво, військове побратимство і надзвичайні події на війні.
— Я згадаю кілька випадків, — розповів далі капелан о. Василь. — У старому терміналі Донецького аеропорту, коли наш капелан служив Літургію, якраз був почався артилерійський обстріл. Саме тоді, коли священик лишень освятив Дари. Хто не знає: в цей час священик не має права залишити Служби Божої. Наші бійці спершу сховалися, але бачать, що священик продовжує служити Літургію, то всі вийшли і стали біля нього. і так усі простояли до кінця Літургії. Жодна міна, жоден снаряд не впали біля них — усі живі. Подібний до цього випадок був і в Пісках. Під перший обстріл «градами» потрапила землянка, де служив капелан Літургію. Снаряд пробив навіс і застряг у землі біля престолу, але не розірвався. Цей молоденький священик мені розповідав, що в нього перед очима тоді за ту секунду пробігло все його життя, як у фільмі. Він ще на той снаряд помахав пальцем, напевно, зі страху. Що можу сказати про побратимів? Присутні тут мої брати всі брали участь у боях за Україну. Я знаю: вони — герої. і я спокійний за своє життя, коли вони поруч.
Шлях у добровольці
Розвідник «Метеор» розповів про торішній початковий етап війни проти кремлівського окупанта і про те, як він став добровольцем:
— Я був мобілізований в березні минулого року в Коломиї. Тоді нас, 18 чоловік, відправили у Володимир-Волинську бригаду. Три дні ми попрацювали, відремонтували техніку, і нас повезли в Рівне в навчальний центр. Підготовки як такої не було. Я служив у підрозділі розвідувальної роти. Згодом мій третій батальйон відправили під Волноваху. Лишень приїхали і розклались, а місцеві нам зразу сказали: «Ні в якому разі тут не ставайте — вас розіб’ють!». Хоч ми й доповідали командуванню про перестороги місцевих, але воно не звертало на то уваги. Пройшла нічка, а о п’ятій годині ранку ми отримали 15 загиблих хлопців. Ще 18 бійців встигли врятувати. Після таких бойових дій командування зробило висновок: наша бригада не підготовлена виконувати бойові завдання. В нас із екіпірування — каски часів Совєтського Союзу і жодного бронежилета. Ми запитували командування: «А чому ми без бронежилетів?». У відповідь: «А в нас — немає! Та й немає ще таких бойових дій, аби їх вам видали!» По тому нас відправили в Миколаїв на перепідготовку, де ми, за словами своїх військових начальників, мали бути місяць, а були тиждень. Змінилося лишень те, що, окрім старих касок, нам почали видавати на блокпости ще й бронежилети.
Завдяки волонтерам ми почали отримувати нові кевларові каски. Тоді я був прикомандирований до першого тактичного батальйону 51-ї бригади у складі розвідвідділення. Коли ж наші відійшли за Амвросіївку і доходили до іловайська, нас перекинули в Маринівку. Там ми стояли місяць й тримали оборону. Кожний день російські «гради» й міномети казали нам «добрий день», так що усі до того були звикли. Згодом дали наказ йти до Сніжного й Степанівки. Тоді з нашої бригади створили батальйон «Колос», який штурмував Савур-Могилу. Хоч її і взяли за півдня, але закінчилися боєприпаси в наших вояків, і вони змушені були відходити. Лишень поповнять боєприпаси, а тим часом зі сторони Російської Федерації знову поливають активним артилерійським вогнем з «градів» по наших позиціях. Зауважу ще й таке: коли російські війська бачили, як їде наша машина з білим прапором чи червоним хрестом, то це для них ставало першою мішенню, по якій вони стріляли відразу без попередження. Коли ж я приїхав у відпустку додому, знайомий мене покликав у добровольчий український корпус. і ось я сьогодні тут.
«Птах» додав: «На прикладі розмови побратима бачимо, що у Збройних силах є й такі, які працюють на Кремль. У добровольчих батальйонах, зокрема в нашому, такого немає. Ніхто з добровольців, які не підготовлені, які відповідно не екіпіровані й не обстріляні, не їдуть зразу в зону бойових дій на передову, або, як ми кажемо, «на передок». Бо наше керівництво розуміє і цінує, що люди, котрі стали на шлях боротьби добровільно, без зарплати й різних соціальних гарантій з боку держави, — це цвіт української нації, який боронить цю державу й свою Батьківщину. Тому намагаємося всіх зберегти живими».
«Пересічна жінка» від культури
Майже за годину довірливої розмови вояків від однієї жінки пролунало запитання до них про «братовбивчу війну» на сході України: «Я так бачу, що воює брат проти брата!». На що «Святий» слушно зауважив: «Я так не вважаю. Який він брат, коли піднімає на свого брата зброю?» Однак для жінки це не стало аргументом. «Святий» продовжив: «Два рідні брати побудували хати один біля одного. Минув час, і одного дня приходить брат до брата й каже: «Ти тут більше не живеш, бо це моя хата». Скажіть мені, чи не покаже зневажений брат цьому хамові на межу й чи не вижене такого «брата» з хати? На жаль, цей лютий «брат» лізе в нашу хату не вперше»...
Та жінка не прислухалась до слів вояків і коли вони пригадали їй референдум, на якому за незалежність України проголосувало 90 відсотків всіх українців. і що тоді в Донецькій, Луганській, Одеській, Харківській областях підтвердили акт про незалежність понад 80% виборців. Не почула вона й слів вояків про антиукраїнську політику Кремля, що велась на сході у минулі роки.
Хоч до слів «кіборга» долучились побратими й намагались дохідливо пояснити цій жінці, що на сході нашої держави йде неоголошена війна проти України, яку розв’язала Російська Федерація, вона не вгамовувалась і мовила (дослівно): «Але дивітсі, яка в мене думка. Я не знаю чи я права, але я собі такво думаю: якби Донецьк, весь, я не кажу тепер, коли всі поділилисі, якби Донецьк — весь — став від малого до великого, може б, і не було би так. Може, я й не права! Бо я собі така жінка пересічна, що я собі так думаю!». Вояк ввічливо перепитав: «То за Україну всі мали встати як один, чи як?» — «За Україну! Ну а за що? Як же ж її поділили?» — відповіла «пересічна» жінка, як згодом виявилось, методист Тлумацької районної бібліотеки.
І тоді вояк навів найдохідливіший аргумент з «галицької логіки»: «Я вам скажу, за що. Якщо вам все життя говорять, що ви дурна, то ви зрозумієте, що ви дурна». На цьому місці сміх серед присутніх почав переходити в регіт. «Кіборг» зразу ж зауважив: «Ви вибачайте, то не вас стосується, але коли людині втовкмачувати, що чорне є білим, то згодом вона починає в це вірити!» А «Птах» порекомендував це запитання поставити Путіну, за наказом якого російські війська і найманці сьогодні знищують жителів Донбасу в Україні. Куди вже 14-й «гуманітарний конвой», а насправді — зброю й свої війська завозить Росія: «Ми захищаємо свою Богом дану землю, на яку вони лізуть, як колорадські жуки на бараболю».Цей випадок показав, як ми можемо себе не любити...
На закінчення розмови голова сільради Михайло Кушнір подякував воїнам за їхню жертву заради мирного життя кожного. Гречно відповівши взаємністю, воїни перейшли до школи, де їх уже з нетерпінням чекали діти і вчителі.
Діти — наші квіти
Вже у фойє їх чекали найменші школярики, які щирими віршами привітали героїв і завели їх до шкільної зали. Наші добровольці, в буквальному розумінні, переродились. Адже переважно це молоді люди, які не так давно і самі ходили до школи. Було особливо зворушливо дивитися на цих вояків, загартованих у боях з окупантом. Дитячі усмішки й тепла шкільна атмосфера позитивно вплинули на мужні серця. Воїни простими словами говорили дітям, що на цю війну вони пішли заради них — майбутнього України. «Святий» пригадав, як по закінченні боїв згодом зустрів малу школярку, яка йому надіслала малюнок і який для нього був і залишається духовним оберегом від зла. Сердечні слова подяки й захоплення від імені колективу виголосила воякам і капеланові вчителька української мови Марія Левицька.
Школярі вітали героїв піснею, а наймолодші школярики передали їм свої малюнки. і потрібно було бачити, як найменші повертались на свої місця з гордо піднесеними головами й великою радістю. Непомітно збіг час зустрічі, але учні ще довго фотографувалися з вояками на пам’ять і не хотіли їх відпускати.
- 4 просмотра
