Вже другий тиждень Івано-Франківськ живе «на барикадах» — і в прямому, і в переносному значенні. І, за іронією долі, рукотворні захисні редути виросли на вулиці Михайла Грушевського, яка в Україні вже асоціюється не лише з острівцем героїчного подвижництва, а й символізує найбільш яскравий і гіркий період національно-визвольного чину українців проти владного режиму за понад два місяці боротьби.
Весь периметр так званого «білого дому» — у валах чотириметрової висоти, споруджених з арматури, мішків зі снігом, автомобільних шин та іншого підручного дріб’язку. А вгорі майоріють національні, ЄС і партійні прапори.
У залізних «двоповерхових» бочках, як колись на сторожових фортечних вежах, палає багаття, відгонить солодким димком на вуличках старого міста, а немилосердний лютневий мороз розганяє містян теплими оселями. І лише варта народної самооборони з жовтими стрічками на рукавах, представники «Правого сектору» та добровольці-галичани — на передових редутах, яких я навіть після однієї-однісінької з ними проведеної ночі на барикадах можу без патетики назвати «чатовими» свободи. День і ніч пильнують вони «острівець свободи» як крапельку могутньої ріки української гідності.
Передній редут
Те, що приміщення облдержадміністрації стануть об’єктом «особливої» уваги для мітингувальників, знали чи не всі прикарпатці, тож їх «перепрофілювання» ні для кого не стало несподіванкою. і не маємо жодних сумнівів, що відповідні служби не лише знають, про що йдеться у стінах колись владної «фортеці» Прикарпаття, а й простежують її життя цілодобово. Але назавжди для посіпак режиму залишиться загадкою, чому для сотень втомлених морозами, недосипанням і неспокоєм людей на барикадах Івано-Франківська заяложене гасло «Мій дім — моя фортеця» поступилось першістю новому громадянському поклику: «Моя Україна — моя фортеця»... І навіть ніч на барикадах івано-Франківська і численні розмови з їх захисниками аж до світанку нам лише привідкрили окрайчик тих сердець пересічних галичан, у яких, як із заколисаного сну, враз пробудився непокірний ген волі і гідності.
Загони народної самооборони, кілька сотень добровольців-захисників барикад в обласному центрі під чільництвом Назара Павліва — це форпост, передовий редут спротиву режимові терору. І таке розуміння проступає не одразу, не у часі мітингового велелюддя перед стінами «білого дому», а згодом, коли до світанку залишаєшся наодинці з просяклими димом чатовими, з непередбачуваністю ночі і роєм невгамовних думок.
— Ще 20 січня депутати міськради делегували мене очолити івано-франківські загони самооборони, — розповідає керівник самооборони Назар ПАВЛІВ, раз по раз чітко роздаючи вказівки чи поради підлеглим серед ночі на барикадах. — Тож наші загони самооборони створено для захисту громадянських прав і свобод галичан у боротьбі з диктатурою.
Ми не є військовим формуванням, а головне завдання «самооборонців» — цілодобова охорона периметру Майдану на десятку барикадних постів навколо будинку ОДА. Люди, які зголосилися і записалися в загони самооборони, вартують у три зміни і за зручним для себе графіком. Наразі маємо вже понад чотири сотні анкет. Але до чергування як волонтери долучаються і пересічні містяни, не члени самооборони. До речі, серед них чимало дівчат і жінок, яких залучаємо для роботи на кухні чи в медпункті. Члени самооборони вирізняються жовтою нарукавною пов’язкою з написом «Самооборона». На кожному посту є інструкція, де вказано вимоги до чатових і обов’язки, а також номери телефонів «гарячої лінії» та інша орієнтувальна інформація. Схеми постів також є у всіх відповідальних осіб на барикадах і в приміщенні адмінбудинку. Бо від цього залежить оперативне реагування і тих, хто повинен прийти з підкріпленням у часі можливих «несподіванок».
Загалом організація життя на барикадах для стороннього ока складна, але, за нашими спостереженнями, чітка і зручна для їх захисників.
Печеня... з димком
Ніч на барикадах переконала нас, що їх захисники хочуть спілкування. Головно — «самооборонці». Люди хочуть простої бесіди в часі нічної нескінченності, а не лише балконних промов. А хлопці з «Правого сектору» небагатослівні і загалом особливого бажання бути в полі уваги журналістів не прагнуть. Бо у них свої інструкції і дисципліна. У часі нашого спілкування упродовж ночі з десятками захисників барикад ми просили людей відповісти на одне-єдине запитання: що їх, жителів міста чи околиць, спонукає покидати свої затишні домівки у вихідний день і проводити ночі наодинці з думками і лютневими морозами?
ОЛЕКСАНДР, м. Івано-Франківськ:
— Я приватний підприємець, а на барикадах від початку, ще з часу блокування військової частини на вулиці Чорновола. На знак протесту я закрив свій відділ і не працюю. Вступив до загонів самооборони і відстоюю позицію Народної ради в області, а всі мої дії спрямовані на повалення режиму Януковича. Впродовж ночі особливого хвилювання тут, на передньому редуті, не відчуваю, бо за потреби є кому мені допомогти. А поодинокі провокації — то дрібниці порівняно з Києвом. Моя дружина працює в облдержадміністрації. Бувають і розмови, чи треба мені тут бути, бо є сім’я, дитина. Але настав час, щоб приймати для себе рішення.
ПЕТРО, м. Калуш:
— Я на барикадах щодня, бо це мій громадянський обов’язок українця. Ми понад три роки йшли до підписання угоди про асоціацію з ЄС. А після двох поїздок до Путіна наш Президент змінив політичний вектор, тобто зрадив нас, українців. Тож я не хочу бути під Росією, а хочу жити у справді суверенній Україні.
СЕРГІЙ, Вінниччина:
— Я завжди був активістом у відстоюванні незалежності України. За дня на барикадах бути не можу, бо маю маленьких онуків в Івано-Франківську. Але приходжу щоночі, чергую, роблю ту роботу, яка необхідна.
ЮРІЙ, м. Івано-Франківськ:
— Якщо діти наші, такі молоді і тендітні, збирають сніг руками, щоб укріплювати барикади в Києві, то я хіба можу сидіти в хаті? Я тут з перших днів. У моєї жінки четверо дітей, спочатку були деякі дискусії. А тепер приходить, телефонує, підтримує мене. і разом з родиною також допомагають захисникам свободи. Хочемо, щоб діти наші були щасливі.
ОКСАНА, м. Івано-Франківськ:
— Я тут серед ночі, бо хочу відстояти свої права і жити в нормальній правовій європейській державі, де влада зважає на людей і люди відчувають захищеність. Хочу жити краще. і вірю, що так буде. У нас маленька дитина, але свекруха нас підтримує і ми з чоловіком приходимо на барикади щоночі.
АНДРІЙ, м. Івано-Франківськ:
— Я народився в Грузії, хоч за національністю чуваш. Мені нічого не бракує, але я підтримую українців, зокрема прикарпатців, які у такі холоди прагнуть відстояти свої права, борються з владою корупціонерів, що цілком забула про свій народ, а думає лише про себе. Якщо треба буде взятися за зброю, не завагаюся ні на мить. Дай Бог, щоб не довелося.
ВОЛОДИМИР, м. Івано-Франківськ:
— Мене сюди привела урядова брехня. Уряд не дбає про тих, завдяки кому живе і жирує. І така брехня триває вже роки. У цей час на дивані може бути хіба той, хто краде чи нечесно заробляє гроші. Янукович «бикує» за наші гроші. Я не хочу на них працювати, бо вже остогидло. Але родина мене не підтримує, кажуть, що буду сидіти там, де обіцяв Янукович. Та попри все я тут з першого дня, цілодобово. Був і в Києві. Окрім гідності, не маю що втрачати.
...Волонтери принесли гарячу печеню, як жартують самооборонці, «з димком». І цю перекуску серед ночі й на передньому редуті оборони біля міського ринку я ніколи не зможу забути.
З молитвою ніч світла
Йому лише 24 роки, а я був здивований, як цьому юнакові вдається така непосильна робота — цілодобово (він уже понад два місяці майже не спить) дбати про харчування учасників спротиву, залишатися спокійним і толерантним до кожного.
Микола ФРАНКО, координатор кухні і медичного обслуговування, с. Путятинці Рогатинського району:
— Ми добираємо волонтерів, пояснюємо їх обов’язки, а також дбаємо про забезпеченість продуктами та раціональне налагодження процесу харчування. Вистачає наразі всього, але частину товарів закуповуємо. Ми ж не п’ятизірковий ресторан, то готуємо з того, що маємо. Головне, щоб люди не були голодні. А харчуємо людей безперервно упродовж доби — без визначеного часу для сніданків, обідів чи вечерь. інколи й забуваю, яка година. Лише з восьмої до дев’ятої ранку робимо технічну перерву. Медикаментами ми також забезпечені. Є на барикадах люди виснажені, застуджені, але всі тримаються. Я не політик, а студент. Та розумію, що єдність України тепер — понад усе, особливо після перебування в Києві. Бо на Євромайдані України — з першого дня. А Сергій Нігоян — мій товариш, ми були на одній барикаді і перепочивали в одному наметі. і втрата його для мене — біль, віра і добрий спомин. А господарські навики я набув змалку — від батьків. Вже у восьмому класі робив усе, що треба було у раздівстві і водночас навчався в львівському ВНЗ. Тепер — студент Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, але жодного тиску ніхто на мене не чинив і не чинить. Батьки про мене все дізнаються заднім числом, бо зважаю на їх роки і стараюся, щоб не переживали надміру. Але все, кожен свій крок я роблю з молитвою.
...Ніч на барикадах для кожного з їх захисників в Івано-Франківську — подвижництво. Бо навіть просто фізично витримати нелегко, а ці люди ще своїм служінням стараються для інших. У цьому контексті брат Андрій ФУШТЕЙ, який також свої ночі проводить у служінні серед захисників свободи, переконаний, що передусім Бог є надійним чатовим людських сподівань, і щогодинно зримо молиться разом із захисниками барикад: «Люди потребують молитовної підтримки, а особливо — вночі. і я після опівночі проваджу молитви з людьми. Чутки вселяють у людей страх, неспокій, але я відчуваю, що не лише спільна молитва, а навіть моя присутність робить кожну мить їх ночі на барикадах світлішою».
- 5 просмотров
