Цей не солодкий присмак долі
Михайло Михайлович Литкан працює черговим одного з корпусів університету. На перший погляд – це проста і скромна людина. Та найбільше кидається в очі його працелюбність, я б сказала, прискіпливість до своєї праці. Але, даруйте, не ця тема є домінантою статті. Якось я побачила двох студенток, які підстрибували від радості і вигукували одна одній навздогін: «Дивись, як у дзеркало глядів, молодець дядько, а хто б сказав, хто б повірив, що так уміє малювати!»
І ось ми розмовляємо.
Питаю: «А звідки це у Вас, пане Михайле?» Він ні слова, лише одне й теж: «Та облиште, не треба про це, а тим більше – писати». Даруйте за такий сумбурно-хаотичний пасаж, але наш герой – це справжній зрозок людської простодушності, скромності і порядності, дивовижної людини, яка є взірцем галичанина – українця післявоєнної доби. Повернемося до схвильованих голосів наших студенток, власне, йдеться про малюнок дяді Михайла, адже так любовно називають його університетські працівники. Завжди на прохання бажаючих він графічно окреслить штрихи вашої зовнішності, а вже через деякий час пізнаватимете себе на аркуші паперу, дарованого автором.«… А все починалося з нестатків, горя, біди і сліз, – розповідає він, витираючи вологі очі. – Мені було лише півроку, а нас з матусею вже випровадили з рідної домівки». А далі чимраз сутужніше, чимраз тривожніше слухати невигадану історію людської долі, співмірну з тисячами доль його однолітків. Ця розмова викликає в моїй уяві збірний образ наших батьків, дідів, земляків, які поплатилися власними долями за чужу, ненависну, привнесену в наше життя ідеологію.Його ледь тремтливий голос хвилює, інколи набирає високої динамічної тональності, відтак западає тиша, а за нею зітхання і глибокий сум. Від того хочеться розплакатися, розридатися, скинути з себе цю ненависну глибу закам’янілих убивчих думок, що тиснуть на тебе своєю химерою уяви.Ця чорна гра слів, вона повертатиме і повертатиме до пам’яті вже перестраждалих і тих, що знатимуть про це горе тільки з чужих розповідей, бо ж навіть заплющивши очі не можна відштовхнути від себе біль людський, що розмальовує уяву передсмерними стогонами, гудками потягів, напівзамерзлими земляками, А за цим усім – маленький хлопчик з Драгомирчан, якого разом із матір’ю у піврічному віці забрали з рідної домівки, щоб теплом українських сердець розтопити сибірські морози.Невідомо, подумаєте ви, чи розтопили вони оту ненажерливу до людських смертей мерзлоту, але дух українців запалили. Вона відбулася, піднялася з колін, воскресла, наша Україна!Знову заглядаю в його добрі і ласкаві очі. Вже не чую тих слів, тільки уявляю…той напівзамерзлий, напівголодний товарняк, розпашілих п’яних синьокашкетників, що б’ючи великим жирним оселедцем по халявах чобіт і вміло випотрошуючи його так, що в руках залишалася тільки одна голова, промовляли: «Много ли русскому человеку надо, чтоб только водка, селедка и баба». І серед усього цього жахіття – серця галичан-патріотів, цвіт працелюбів-інтелігентів, вишколених університетських професорів, учених, священиків, тисячі простого люду, що значилися в офіційному потрактуванні як «вороги народу». На самому краєчку дна отої страшної диявольської божевільніМоя уява малює образ Матері-українки, що тремтить від холоду, тримаючи на руках немовля. «Мамо, Матінко Божа, за що це,» – запитую у свого сумління. А вона і досі перед очима – своїми грудьми зігріває пляшечку з водою, щоб тепло материнське вдихнути в маленького хлопчика.П. Михайло розповідає, а я прошу зупинитися, бо несила вже слухати, я теж мати, у мене теж син росте… і вже ми плачемо разом. Знову крізь сльози бачу обриси холодної землянки, материне очікування вісточки від батька, арештованого за кілька місяців перед їх виселенням із Драгомирчан. І тільки одне-єдине слово «любов», вирване з контексту отої чорноти, сонцесяйно миттєво спалахнуло, бо саме любов з’єднала овдовілу матір зі своїм односельчанином. І став він батьком маленькому Михасеві і ще трьом новонародженим діточкам.Навчаючись на новому місці проживання в школі селища Батурино Асинського району Томської області, він замислювався, чому слово «хахол» так часто асоціювалося зі словами «ворог народу» або ж «поселенець». Дивним для нього це було. Батько переміряв сотні кілометрів війни, вижив і повернувся до рідної домівки, щоб через деякий час дізнатися про свою «ворожість» до народу. П. Михайло й досі задається отим, а в чому ж виявлялася та «ворожість»? Може в щоденному спогляданні на смерть товаришів, розтрощених черепів, простріляних грудей і жахливих окликів: «Добий, браток…». Може у власному ризикові? У чому батькова провина ?! Хлопчик ріс, а життя брало своє…
Для нього життя – жити – жито, спочатку молоде і зелене, відтак стиглозолоте, а над ним синє небо. Ота небесна блакить і зелена трава рідної землі не давали спокою, особливо після повернення в Драгомирчани, де навчався від 4 до 8 класу. Тут небо і земля набували іншого відтінку, пахли квітнем і дощами, дарували юнацьке змужніння, перші щасливі поцілунки, а ще любов, яка тільки приходила в його кольорові сни. Неспізнана і чиста, як роса батьківського саду, як травичка перед призьбою.
«Кольори, кольори…» – скаже п. Михайло, всміхнеться і замовкне.
З особливою теплотою згадує своїх однокласників, зокрема доктора філологічних наук, професора Степана Хороба: «Ви знаєте, п. Степан чудова людина. Ей, та що там казати, це наша людина, наша!»Я прошу продовжувати розмову про його юнацькі роки, про те, що давало наснагу витримати непосильну дитячу ношу пережитого.
«Знаєте, любов до матері, до знайомих, сусідів, довкілля і, звичайно, до коханої. Бо ж коли любиш, то не треба слів, а для мене – лише помах пензля і дужість думки. А допоки літатимеш на омріяних крилах, не зникне любов, тільки переросте в кохання!»
Таке усвідомлення свого життєвого кредо спонукало Михайла Михайловича вступити і закінчити Косівське художнє училище прикладного мистецтва, набути фаху. Відтак працював на Закарпатській меблевій фабриці дитячих іграшок, служив у армії, пізніше віддавав набуті знання і досвід на різних посадах підприємств нашого міста. Він одружений, дочка – викладач нашого університету. А ще в його «запаснику» багато цікавих і оригінальних картин – пейзажів, етюдів, ікон (див. сторінка 20).
Мар’яна Гошовська
- 2 перегляди
