450 – це багато чи мало?

450 депутатів у Верховній Раді – це багато чи мало?

Якщо порівнювати з парламентами таких країн як Литва (141), Латвія (100), Норвегія(165), Молдова (101), Словаччина (150), Португалія (230), Фінляндія (200), то, звісно, ми на передовій за кількісним складом у системі однопалатних законодавчих органів Європи. Щоправда, світовий досвід показує, що є й ряд «щасливців», яким повезло ще більше ніж нам, зокрема, Китай (2985) і Туреччина (550).

Чим виправдана ця кількість (450)? Зрештою, і чи потрібно нам стільки? Щоб дати відповідь на поставлені запитання спробуймо провести моніторинг діяльності наших обранців. Розпочнемо із законодавчої. Згідно із даними, які розміщені на офіційному сайті Верховної Ради України, у 42 народних депутатів VI скликання законодавчий доробок дорівнює нулю, у 26 – по одному законопроекту, у 25 – по два, у 22 – по три, 21– по чотири, у 22 – по п’ять і т. д. Поруч із цим є ряд депутатів, які попрацювали «трішки» плідніше: Сергій Петрович Подгорний (фракція БЮТ) – 789, Швець Віктор Дмитрович (фракція БЮТ) – 247, Ківалов Сергій Васильович (фракція Партії регіонів) – 223. Отже, у когось за три роки вистачило сили на 0 чи 1 законопроект, а у когось на всі 789. Як не крути, а диспропорція суттєва. Адже, судячи із наведених даних, 158 депутатів не змогли зробити навіть половини того, на що спромігся один Сергій Подгорний. Перелік народних депутатів, законодавчий доробок яких дорівнює нулю

(Аналізу піддавалася робота депутатів, які в парламенті з 2007-2008 року).Звісно, результати законодавчої діяльності не можуть виступати визначальним критерієм оцінки роботи народного депутата. Так, можливо у цій царині в нього нулі, проте є інші механізми, завдяки яким він може виконувати свої обов’язки: депутатські звернення, виступи на сесіях, робота в комітетах. Гляньмо, яка ж ситуація тут! Щоб уникнути повторного наведення статистичних даних, зупинимось просто на окремих особистостях–рекордсменах. Отже, Довгий Станіслав Олексійович (фракція блоку «Наша Україна – Народна самооборона») за період із 23.11.2007 по 10.05.2010: кількість законопроектів – 0, депутатських запитів – 0, хронології виступів – 4 (всі з місця та протягом одного дня - 18.12.07), був відсутній на 80 засіданнях ВРУ із 299, які відбулися. Наступний рекордсмен – Плющ Іван Степанович (фракція блоку «Наша Україна – Народна самооборона») за період із 23.11.2007 по 10.05.2010: кількість законопроектів – 0, депутатських запитів – 0, був відсутній на 133 засіданнях ВРУ із 299, які відбулися, тобто майже половину прогуляв. Зубик Володимир Володимирович (фракція Партії регіонів) за період із 23.11.2007 по 10.05.2010: кількість законопроектів – 0, депутатських запитів – 0, виступи на засіданнях – 0. І таких прикладів не один десяток. А тепер знову повернімось до питань чи потрібно нам стільки нардепів та чим виправдана ця кількість. Судячи з наведеного вище, насмілимось припустити, що 450 – це просто 450 і нічого спільного із законом діалектики взаємопереходу кількісних і якісних змін тут не треба шукати. Поруч із цим багато хто, обґрунтовуючи дану цифру, посилається на такі аргументи як величина території та чисельність населення, згідно з якими Україна є однією з найбільших країн Європи. Звісно, чим більше населення тим більше бажаючих прийти до влади, але… Все ж поміркуймо, яким чином ці фактори можуть впливають на чисельний склад Верховної Ради? У нас запроваджена пропорційна система виборів до однопалатного вищого законодавчого органу, при якій згадані фактори просто нівелюються. 300 нардепів чи 450 – це просто питання кількості. Навіщо ж платити більше? А платимо ми справді чимало за щотижневі вистави, які влаштовують під куполом Верховної Ради циркачі-нардепи. Отже, чому 450? І яка ж цифра оптимальна тепер? Для цього повернемося в минуле та згадаймо перші вибори до Верховної Ради України. Парламентські вибори 1994 відбувалися за мажоритарною виборчою системою відповідно до якої 450 кандидатів обиралися по 450 одномандатних округах. Здається, все зрозуміло: 450 округів, кожен округ має один мандат, отже 450 народних депутатів. На наступних - вже 1998 року половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, інша половина у 225 одномандатних округах. Як в 1994 так і у 1998 роках чисельний склад кандидатів до законодавчого органу в більшій (в першому випадку) чи меншій (в другому) мірі детермінувався територіальними особливостями країни. Проте в рамках конституційної реформи 2004 року та переходу на пропорційну виборчу систему із закритими виборчими списками політичних партій/блоків в єдиному багатомандатному окрузі ця детермінанта просто зникла і число 450 стало раритетом, який ми отримали в спадок від попередніх виборчих систем. Аналіз діяльності всього депутатського складу Верховної Ради України VI скликання за таких умов засвідчив, що більше 30% нардепів сьогодні – це просто статисти. Чи можна змінити цю ситуацію? У пошуках відповіді звернімося до досвіду вже згаданих нами вище держав: Латвії, Словаччини, Португалії, Фінляндії, які як і наша держава мають однопалатні парламенти та пропорційні виборчі системи. Отже, у Португалії розподіл мандатів відбувається на рівні регіональних та провінційних округів (пропорційна виборча система із регіональними закритими списками), у Латвії, Словаччині та Фінляндії діє дещо інша система - регіональними відкритими списками, де виборці безпосередньо можуть вибирати за кого голосувати. Але для всіх них характерною є одна важлива річ – статисти там відсутні. Чому? По-перше, сама виборча система передбачає обов’язково роботу парламентарів протягом всього терміну повноважень, щоб в майбутньому під час наступного балатування не повертатися в округ «з порожніми руками». По-друге, в цих країнах діють спеціальні механізми контролю за діяльністю нардепа, зокрема в Португалії він втрачає свій мандат, якщо не бере участі в роботі парламенту, перебільшує кількість неявок туди без поважних причин, встановлену конституцією або регламентом, або вступає до партії, від якої не балотувався на виборах. На сьогодні такі кроки як перехід до пропорційної виборчої системи із регіональними відкритими партійними списками в декількох багатомандатних округах, наприклад, 25, (згідно з адміністративно територіальним поділом), зменшення кількості депутатів з 450 хоча б до 250-300 та запровадження спеціальних механізмів контролю за діяльністю нардепа – могли б реально підвищити ефективність роботи нашого вищого законодавчого органу.За таких умов український парламент без сумніву позбувся б депутатів-статистів, а чисельний склад народних обранців (незалежно від цифри) мав хоча б якесь логічне обґрунтування. А найголовніше, тоді б і на наше питання знайшлась хороша відповідь. (?) депутатів у Верховній Раді – це багато чи мало?. – Достатньо!!!

Проте, не забуваймо, такі потрібні нам кроки ніхто окрім самих народних депутатів не в силі, а головне й не в праві робити. Тому поміркуймо тверезо чи буде зарізана курка, яка несе золоті яйця…