Одні з “динозаврів” українського року, культовий столичний гурт «Кому Вниз», хоч не часто, проте дає про себе знати. Нещодавно музиканти після 15-ти річної перерви нарешті видали новий альбом, який побудований на творчості Шевченка.
Про участь у допомозі українським воякам, про виступи на Майданах, про провалений ювілей Кобзаря та про Івано-Франківськ розповів голос гурту, відомий рекламний диктор, Андрій Середа.
- «Кому Вниз» активно підтримує вояків, даючи благодійні концерти, кошти з яких йдуть на потреби різним батальйонам. Але це роблять далеко не всі музиканти, чому?
- Ми і ще декілька команд готувались до подібної ситуації в Україні протягом 25-ти років нашої творчої діяльності. Все це мало відбутись набагато раніше, але відбувається тільки зараз. У будь-якому разі попри всілякі трагічні, драматичні події, негаразди, пролиту кров, у нас стається те, що мало давно відбутися. У нас поступово йде формування регулярної армії. Дай Боже, щоб вона була незалежною від нашої державної адміністрації, яка до війни зовсім не готова, а більше займається торгуванням. Вони – «торговці при владі», і вони реформують систему, замість того, щоб її змінити. Всі ми це бачимо. Але з іншого боку, спілкуючись з вояками, які йдуть на фронт, а потім приїздять на відпочинок, – тоді все стає на свої місця, і є набагато легше відчуття. Тобто є багато оптимізму. Тому, що наш народ у своїх генах має стільки козацтва, стільки князівства, що хєр його хтось переможе. Особливо, ці азіати: вони – дурні, вони – просто паскуди. Це паразити. Вони нічим більше не вміють займатись. А ми ж знаємо, що ми охороняємо свої землі.
- А чи не думали теж взяти до рук зброю?
- Не правильна думка, що всі мають йти в бойові лави. В жодній країні такого немає, щоб весь народ йшов в армію. Це все одно, щоб сказати лікарю: «Йди бери зброю, бо ти тут відсиджуєшся і більше нічого не робиш!», – замість того, щоб він ремонтував тіла вояків. Нас, цивільних, набагато більше. Власне, дух, який ми несемо на підтримку наших вояків, є вкрай необхідним. Якби це цинічно не звучало, зважаючи на цей час, але, як мені сказав один з духовних провідників у нашій державі: «Для того, щоб стріляти, – багато розуму не треба! Якщо ти вмієш це робити, то ти маєш це робити». Кожен має займатися своєю діяльністю. Час імпульсу, час експресії мав дійсно завершитися після Майдану. Ця гаряча, прекрасна, наша українська кров, яка пролилася на Майдані та в інших містах України мала слугувати першим етапом збройного спротиву проти всілякої цієї сволоти. Далі має прийти холодний, зважений розум. Зараз та ситуація, коли кожна людина, чи її професійна діяльність має бути направлена на підтримку нашої армії. Але тільки в професійному плані. Якщо ти вмієш у руках тримати зброю – ти йдеш воювати. Якщо ти не вмієш, – ти займаєшся тим, що вмієш. Але зважаючи на те, що зараз відбувається, сьогодні багато хто задає запитання, навіщо проводити різні музичні фестивалі, коли йде війна. Але під час кожної війни обов’язково потрібні марші і вальси, обов’язково потрібна енергетика цивільного населення, яке підтримує армію. І тому вояки не стають зомбі, – вони відчувають цю підтримку.
- «Кому вниз» – один з не багатьох гуртів, який грав на корпоративі після інавгурації президента Порошенка. Як це грати для такого нетипового для Вас середовища? Це ж – олігархи, чиновники, високопосадовці. Що в цей час відчували?
- Я більше відчував тих, хто знаходився на сцені. Для нас була честь попрацювати з диригентом Сіренком на сцені. Ми знайомі з ним особисто, але ніколи не співпрацювали. Також приємно на одній сцені виступати з Мар’яною Садовською. На цю подію нас запросила агенція «Арт-Велес», що нас давно знає. Те, що туди прийшли ці функціонери, ці політики, я не знав. Скажу чесно, за 25 років, бачив багато людей, які з самого початку кар’єри ведуть себе дуже приємно, але на них не треба покладати надії. Їх любити не треба, для цього є мама і тато. Вірити їм також не можна в повному обсязі тому, що для цього є віра, є боги чи Бог. Їх треба тільки конкретно використовувати. На тому заході я, крім просто нафіг стомленого Порошенка, його дружини і маленького синочка, нічого не бачив. Вони були мокрі від того, що їх там вовтузили в цьому гарячому Києві. Всіх інших я навіть не помітив, не зважаючи на те, що там було добре освітлення. Це була просто суцільна темна маса, яка там ходила. Потім вже дізнався, що там були всілякі мудаки типу Ахмєтова та інші, які підтримують якраз протилежні сили, проти яких ми зараз воюємо. Але в будь-якому разі ця влада є вже трохи краща, ніж попередня.
У Порошенка є не тривкий час, виправдати довіру. Тому, що зараз – найкращий момент для підтвердження свої правоти, підтвердити те, що ти – вибраний правильно тими людьми, які довірили свої голоси. Це дуже екстремальний час, – він проходить дуже швидко. Якщо в мирний період це може відбуватися роками, то тут відбувається тижнями. Якщо ти просреш довіру, то ти більше ніколи не повернешся, і тебе ніхто ніколи не буде підтримувати. Це військовий час. Якщо на ньому буде поставлений хрест, – це буде хрест остаточний.
- У 2004 році, навіть не зважаючи на те, що Ваш голос був голосом виборчої кампанії Ющенка, гурт «Кому Вниз» не дуже охоче пускали на сцену Помаранчевого Майдану. Пройшло 10 років, і ви знову граєте на Майдані. Чи охоче пускали цього разу?
- Останній Майдан був достатньо анархічний. Якщо в попередньому Майдані стояли суцільні кордони, – там намагалися робити ідеологічний підхід, але в останній момент перелякалися такої навали людської крові, людських сердець та енергії, тому в них було завдання – применшити цей шал, який міг повести тебе просто у світле майбутнє. Вони цього перелякалися. І тому нам прийшлося, чи не насильно, просто змушувати організаторів випустити нас на сцену. Навіть така більш-менш віруюча та позаполітична людина, як наш барабанщик почав підозрювати, що тут – щось не те. Він дивувався, чому «Кому Вниз» не виступає на сцені. Якщо вже Женя нам таке каже, то вже сам Бог велів виступити.
Не зважаючи на те, що я був «офіційним голосом Ющенка» у кожній його рекламі, все одно нас не допускали. Тоді ми почали погрожувати, що розірвемо всі контакти з цими організаторами, які раніше робили класні фестивалі та концерти. Таким чином ми потрапили на сцену. Правда, я не знаю чи це через загрозу, чи це в них спрацювала якась нормальна реакція в голові.
А щодо останнього Майдану, то він був анархічним. Тут вже почався збройний опір. Концертна сцена була поставлена майже стихійно. Не було можливості поставити нормальний пульт управління, система була не дуже врівноважена. Навіть, якщо б дуже захотіти, то можна було піти на сцену, але там тебе б ніхто не зустрів, не провів, не сказав, де залишити свої речі. Складалось таке враження, що всі займалися своєю справою, але всі – окремо. Тому найголовніше було не те, що ми там раз виступили, а найголовнішою була підтримка. Наприклад, того ж самого «Правого сектору», який знаходився на 5-му поверсі «Профспілок». Тут вже були трішки інші важелі впливу довіри і допомоги одне одному. Тут сцена була швидше як ораторська, інформаційна точка. А музика відійшла на другий план, тому що події розвивались інакше.
- Ваш свіжий альбом «4» на вірші Шевченка було зроблено досить так тихо: ніхто не знав про його підготовку. А тут, БАЦ, і у березні, після 15-ти річної перерви, виходить новий альбом.
- Якби ми часто випускали альбоми, було б помітно, що ми ніколи особливо не афішуємо випуск своїх речей. Тому, що тут є момент самозбереження, а раптом тут піде щось не так зі звуком, з виконанням, з нами. Тому ми ніколи таке не афішуємо. Це стосується організаторів: вони це роблять. Для нас було суттєво випустити платівку до 200-річчя Шевченка. Тому, що в мене особисте містичне відношення до Шевченка як до поета, як прозаїка, як художника, як взагалі до людини. Я знаю, що наступний ювілей ми будемо зустрічати з ним, вже в іншому вимірі. Альбом «4» був дуже великою ставкою. Тим більше, ситуація в країні якраз потребувала такої творчості як Шевченко. Це міг бути страшенний удар, але організатори, які займалися ювілеєм, повели себе як «совдепи». Відзначення спочатку мало бути в Мистецькому арсеналі, але, логічно, його перенесли на Майдан. Проте тут знову вилізли ті люди, чиновники, завдяки яким був спалений будинок, де жив колись Грушевський. І, можливо, події на вулиці Грушевського символічно наперед відповіли власне на такі події. Тобто серед організаторів почала збиратись така сіра маса, яка колись була начебто доброю, але потім її «перемилило» оце панування в міністерських стільцях. І вони «просрали» цей ювілей. Всі фотографи, що працювали під час сутичок і на Грушевського, і на Майдані, відмовили організаторам оцього, начебто, великого концерту. Ці «чуваки» неправильно себе повели. Для мене це було боляче. Ми виступаємо рідко не тому, що нас не запрошують, а тому, що це наша така природа просто. Для мене інколи – ліпше в дома посидіти (сміється).
Пізніше ці організатори хотіли провести такий же концерт на стадіоні, але і знову в них нічого не вийшло. І вони не розуміють, що вони як організатори – просто бездарність.
- Ви, рідко, та все ж періодично приїжджаєте до Франківська. Як людина стороння, скажіть, що не подобається в місті, і що подобається?
- Сьогодні нас трохи збило з пантелику, що в «Десятці» у варениках було забагато олії. Тому, що кращих вареників ми в Україні взагалі не їли. З нами сюди приїхав один прекрасний актор. Він поїхав не тільки, щоб побути з нами, але й для того, щоб побувати у «Десятці». Він з таких людей, що може їсти місяцями, не зупиняючись (сміється).
Позитивом є те, що це – чи не єдине місто з усіх, в яких ми були в Україні, де я не можу запам’ятати, як воно розташоване. Це – унікальне містичне місто. Я можу запам’ятати більш-менш частину якоїсь вулиці, і якщо я на неї потрапляю, то розумію, де захід і де схід. А висади мене де завгодно, – то для мене все буде нове.
Згадую, коли ми були тут взимку на гастролях з фестивалем «Червона рута» ще в часі «совдепівського» періоду. От тоді він виглядав, як «совкове» місто, як, врешті, інші міста в Україні: сіре, холодне. Той готель, який зараз називається «Надія», був, як сіра маса, та ще й позаду нього відбувалися розкопки меморіального скверу, де НКВДисти знищили багато людей.
А вже потім місто почало для мене якось розгортатися.
Знаю, що зараз – проблеми з вашим мером Анушкевичусом, який «розжерся» і нічого в принципі не робить. Але таке може сказати, на жаль, житель кожного міста про свого мера. Єдине, що бувають відразу дурні мери, а бувають, що спочатку приходять на заходи з родинами, а потім псуються. Знаю, що буває дуже багато проблем, які просто не вирішуються. Але, загалом, перебувати в Івано-Франківську – це честь. Тут – дуже вільна енергетика. Це місто, у якому дуже вільно дихається. Справа в тім, що ми граємо на фестах, на які спеціально приїздить достатня кількість людей, щоб побачити «Кому вниз». Там ти не можеш дихати тому, що доводиться обмінюватись своєю енергетикою на стільки, що потім важко вийти на сцену. А у Франківську ти можеш вільно ходити містом. Тут навіть місцеві актори відрізняються від інших акторів України тому, що є якийсь такий імідж, не те, що гонору, а врівноваженості. Якщо тебе навіть на вулицях впізнають ті, хто слухають нашу музику, ніхто нагло не насідає на тебе. Хіба, що так стримано привітаються, проходячи повз. І це – просто супер, в цьому є якраз така стабільність, якщо ззовні дивитись на ці речі.
Розмовляв Тарас Зень.
- 2 перегляди
