Центр Франківська. Повертались із донькою (14 років) на початку ночі додому в супроводі друга.
На початку вул. Шевченка гальманули, щоби фіналізувати добу фотографією, кумедно тримаючись за опору якогось придорожнього знаку на тротуарі.
Не встигли, бо поряд зупинилося червоне таксі служби 1558, з якого адресно лунала команда "пздвти нах". Наша реакція складалась із неповного здивування і повної непокори з домішками не дуже симетричної відповіді.
З авто вийшов пасажир і припаркував коло дверцят "поліровку" – почату пляшку пива.
Бажання розквасити мені лице він приховувати не став, однак реалізувати не зміг лише тому, що був неточним – декілька разів промахнувся, навіть зі співучастю таксиста такого ж психотипу – "гопник-упорядник".
Розчарувавшись у своєму намірі, вони вирішили рушити наводити порядки деінде. Ми перекрили рух, ставши перед авто. Водночас настійливо викликали міліцію, повважавши вандалізмом спробу відкоректувати форму мого носа без моєї згоди і наперед погодженого результату.
Таксист же прийняв власне оригінальне рішення і взявся підтаранювати мене бампером машини з номером 0262 (букв я не зафіксував). Мої ноги його не слухались, не сходили зі свого. Тоді він різко газонув задом і, проїхавши метрів 300, втік по Січових Стрільців.
До 1-ї години ночі ми очікували міліцію, тобто хвилин 40 – з урахуванням і розумінням її зайнятості, щодо якої було би якось нечесно зробити виїзд бригади "холостим" – якби ми передчасно покинули "капітанський місток місця виклику".
Наряд прибув неквапом, пішки – зате більш нарядний, ніж ми очікували: Вона – майор і Він – лейтенант з високою тулією на голові.
Про жодні оперативні дії йтися не могло, нам уже хотілося залишити бодай слід цього випадку у слідчому архіві, написавши заяву.
Відповідь правоохоронців: "Ідіть спати, не затримуйте, заяву донесете згодом на вулицю Московську" (стара назва звучала рефреном – для пані майора з великим міліцейським стажем ця вулиця ніколи не стане Бельведерською) – не зовсім влаштовувала друга-моряка, якому за кілька днів – у багатомісячний "довколаземний" рейс.
Тому він настійливо доводив, що ми не хочемо мати міліцію-плацебо нешвидкого вдаваного реагування, це заважатиме вижити організму країни, який не є смертельно хворим і його можна врятувати дієвими засобами. І що з таким реагуванням – краще взагалі без міліції, бо, якщо немає на що покластись, тоді організм покладається на себе. Завершив словами: "Для чого ви носите погони і фуражку?" – при цьому легенько торкнувся погона і тулії лейтенанта, просто для майже кінематографічного означення своїх слів.
Від цього раптом відкрилася внутрішня Врадіївка пані майора, в роботу пішло все: язик, невичерпні запаси мізантропії, а головне – рація, – до нас викликали якусь групу "миттєвого реагування": не сорока, а десятихвилинного.
Виклик був швидший, аніж моя думка, що наша міліція – така, на яку треба викликАти міліцію.
Ми все ще могли піти геть, але терпляче очікували "силовиків" – бойовим чоловікам, мабуть, легше буде щось пояснити...
За 10 хвилин з легкового "міні-автозаку" виходять вгодовані короткострижені "ґазди" в амуніції з апріорно злими очима. Без прелюдій – одразу прес, одразу до всіх на "ти", одразу за грудки товариша, одразу його затримувати.
Я пробую з ними розмовляти. З поясненнями чомусь нікуди тицьнутись, у відповідь – дресирувальні імперативи "сидіти-лежати".
Раптово на нас накидаються – на півслові. Викручують руки – досі не зрозуміло, чому. Спочатку невдало – руки автоматично не піддаються: резистенс – насиллю. З’являється пекучий сльозогін в очі, впритул.
Нічого не бачу, мене підбивають, падаю на асфальт, нічим дихати, в роті – конденсат якоїсь "чєрьомухи", на спині – важке коліно одного із вгодованих спирає дихання, задихаюсь.
Донька кричить, плаче, просить їх, присідає на асфальт, намагається дістатись до мене.
Мене запихають у мінізак. Чую, як випадає десь під нього мобіла.
Пробую сказати хоч щось доньці – вона плаче. Не встигаю, бо стартуєм.
Вона, 14-річна дівчинка, залишається одна на темній безлюдній вулиці.
Ні, не безлюдній, лишилося ще двоє: Він і Вона. "Шуруй звідси", – шугнула пані майор. Лейтенантові теж до голови не прийшло провести дитину додому. А це – кілометр пішки, мені дуже страшно за неї. Годину тому тут їздило двоє агресорів на колесах.
Півроку тому мій знайомий, погідний і спокійний велетень, сівши в таксі у центрі Франківська, опритомнів серед ночі в заміському лісі голим, у початковий мороз. Що відбулося – не може згадати досі...
Тепер я точно знаю, що соромно – не чинити опору такій міліції, яка для зручності може "ламати" і затримувати лише тих, хто її викликає, щоби сприяти подоланню злочинності, – бо ці не тікають, а іншу сторону потрібно вишуковувати, це неприбутково.
Тепер знаю, що честь міліцейського мундира і його носія переважно не сумісна з честю громадянина.
Чому недоторканість мундира має бути встократ вагомішою від нашої недоторканості? Чим цей мундир таке право собі виборов, нам довів, перед країною заслужив?
Уже у відділку я стверджую "ґаздам", що вони і є "Беркут", незалежно від "роду військ".
У відповідь чую, що розповідатиму це "тамбовському вовку", – від чоловіка, який через молодість у часи СРСР не встиг ще усвідомити і власне життя.
За кілька годин, які я провів у відділку (першу з них, цілу, в наручниках!), увесь асортимент "притягнутих", тобто привезених злочинців складали:
- засцянці – за те, що "попалилися" на сечоспусканні під деревами міського значення (один попався при нереалізованій спробі),
- меломани з гуртожитку – за те, що роззлостили бабцю-тихушницю,
- юні матюкливці з дискотеки – за текст,
- жовтошкірі студенти – мабуть, за ментальність,
- і все...
Тобто ті, від кого не може зазнати страшної наруги доторком пальців дуже сірий мундр. Тільки не бандити, з якими міліція веде, висловлюючись зрозумілими їй культурними радянськими кодами, лише "нєзрімий бой".
Покази "з моїх слів" записувала чергова відділку. Але чомусь усі три частини драми – з таксі, парочкою і "ґаздами" – описала однаковим, по-нострадамусівськи багатозначним і розмитим висловом: "Зчинився конфлікт". Коли я попросив реалізувати своє право описати все власноруч, модуляції в її юному голосі зашарілись: "Якшо ви вважаєте себе, шо такий мудрий – то пишіть собі..."
Я навмисне не телефонував ні до кого з дружніх чинів чи адвокатів – і не лише тому, що право впливового дзвінка має бути рудиментарним, а й щоби відчути на собі весь техпроцес самозадовольняння ментів, які чомусь називаються міліціонерами.
Зате тепер я знаю, що, утримуючи таку міліцію, ми вгодовуємо дурну ілюзію свого захисту, цей постійночинний парад імітацій у парадних мундирах. І знаю, що ми не настільки захищені, щоб дозволити собі розкіш такої ненадійної міліції.
Вона досі та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди, вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним "під козирок".
І зрадить нас за першої ж нагоди, будьте певні – так, як робить це на сході, віддаючи честь проросійським терористам, ми це побачили на широко розплющені власні очі щойно в Донбасі. І на півдні, розвертаючись задом до терористів в Одесі.
Така міліція – це дисфункція організму країни. Звичайно, мова не про всіх, мова – про самі принципи "призОву" в органи, про ідеологію їхнього виховання чи пріорітети їхнього профіснування. Ідеологію знищення замінить ідеологія рятування, лише якщо правоохоронцями ставатимуть люди, здатні щось створювати, а не руйнувати – освічені і затребувані, а не комплексно меншоварті. Такі там є. Але за короткий період служби панівним жлобством інфікуються теж.
Міліція лежить на збереженні в суспільства, як хвора на фальшиву вагітність, від якої багато років чекають, що вона нам щось добре вродить.
Її симптом – "мікрозаміщення великого ворога" підручним, доступним випадковим "мікроворогом". Це – частина програми захисту розхитаного психічного здоров’я засобами ресентименту: штучним створенням образу злочинця з чогось, чому можна легко дати сатисфакційний щиглик у лоб, коли нема мотивації пошуку справжнього джерела проблеми бандитизму.
Але для чого ця обманка нам, що може бути гірше, ніж вдаваний захист для "підзахисних"?
Дуже хочеться відповідей.
- 2 перегляди
