Як науковими, так і політичними колами формальна інституціоналізація парламентської опозиції в Україні через законодавче закріплення певного статусу сприймалася як справжня панацея вирішення проблем у цій сфері.
Необхідність унормування опозиційної діяльності обґрунтовувалась потребою в організації роботи Верховної Ради України та зміні характеру відносин влади й опозиції, які, внаслідок відсутності в країні тривалих парламентських традицій, працюють здебільшого не на державні інтереси, а перетворились на один із визначальних дестабілізуючих факторів.
Тому подія, яка відбулася 10 лютого 2010 року – прийняття парламентом Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» (N 1861-VI) [1], стала, так би мовити, кульмінаційним моментом у процесі становлення цього політичного інституту. На жаль, все, що слідувало після прийняття закону, чітко демонструвало виникнення діаметрально протилежної ситуації від тієї, яка прогнозувалась спочатку. Де ж було допущено помилку?Як ми знаємо, на сьогодні світова практика пропонує два основних підходи до розв’язання питання щодо встановлення суб’єктів опозиційної діяльності, різниця між якими полягає у визначенні того, яку політичну силу можна вважати опозицією у межах парламенту. За першим, що представлений вестмінстерською моделлю, статус політичної опозиції отримує лише найбільша партія з тих, що пройшли до законодавчого органу і не є партією влади. Згідно з другим, мова йде про створення опозиційного блоку з кількох партій, опозиційних до уряду.Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» (N 1861-VI) від 10 лютого 2010 року було запропоновано модель, де «Депутатська фракція, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції, та голова чи заступник голови якої на пленарному засіданні Верховної Ради оголосив заяву про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України, є опозиційною депутатською фракцією» .Чи міг бути прийнятним саме такий варіант? Звісно, що ні. Адже, по-перше, викликало сумнів положення щодо встановлення кількісних вимог – «більш ніж половина народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції». Тут просто треба уявити ситуацію, що та «більш ніж половина народних депутатів» ( наприклад, 113), не захотіла оголошувати себе парламентською опозицією, а інша частина, яку можна назвати «менш ніж половина народних депутатів, які не увійшли до складу коаліції» (це відповідно 111) проявила б таке бажання. У результаті їхнє бажання залишилося б нереалізованим як таке, що суперечить Регламенту. В цьому контексті слід навести слова голови фракції НУНС Микола Мартиненка: "Хочу нагадати, що Регламент Верховної Ради спільно готували і приймали Партія регіонів та БЮТ. Нормою про офіційну опозицію вони підготували собі запасний аеродром, тобто, в Регламенті свідомо закладена схема монополізації опозиції найбільшою фракцією серед не коаліційних». Тобто, на його думку, "монополізація влади однією силою, а опозиції – іншою, в наших умовах призведе до повторення ПРіБЮТ, просто у зміненій формі. Домінуюча позиція в коаліції (владній чи опозиційній) – це шлях до асиміляції своїх сателітів». Навіть до штучних умов щодо створення двопартійного формату політики. Як висновок, можемо зазначити, що запропонований у ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» підхід може стати ефективними для країн з двопартійною політичною системою.По-друге, тут пропонувався інститут об’єднаної опозиції, що за відсутності тієї ж двопартійної системи може призвести до виникнення додаткових ускладнень, зокрема:- можлива несумісність програмових засад політичних сил, які переходять у парламентську опозицію;- імовірне встановлення в опозиційному таборі гегемонії однієї з фракцій;- по суті позбавляються прав ті політичні сили, які не приєднуються до коаліції депутатських фракцій, але водночас не знайдуть спільної мови з де-факто об’єднаною опозицією.Не дарма представник УНП (фракція НУНС) Ярослав Джоджик зазначав,що за таких умов "меншу половину опозиційних депутатів штучно змусять працювати на засадах, запропонованих опозиційною більшістю, навіть якщо такі засади суперечать їх передвиборчим програмам, які підтримані виборцями". Саме тому 11 березня ним же було зареєстровано законопроект №6182 про внесення змін до Закону України "Про внесення змін до Закону України про Регламент Верховної Ради України" (щодо умов утворення Парламентської опозиції), який через зміни до статті 68 уможливлював заснування кількох опозиційних фракцій („У Верховній Раді може бути утворено декілька опозиційних депутатських фракцій чи опозиційних об'єднань депутатських фракцій, які є парламентською опозицією в цілому»).До речі, 15 березня було зареєстровано ще один законопроект (№6193) щодо змін до Регламенту в частині створення опозиції (Мартиненко та Матвієнко), у якому: «1. Суб’єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді є депутатські фракції, які прийняли рішення про опозиційність, та опозиційні об’єднання депутатських фракцій. 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про свою опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. 3. Депутатські фракції, що прийняли рішення про опозиційність та набули прав опозиції, можуть прийняти рішення про утворення опозиційного об'єднання депутатських фракцій. Таке рішення ухвалюється депутатськими фракціями відповідно до визначених ними процедур і оформляється відповідною заявою, яка підписується головами зазначених депутатських фракцій. Опозиційне об'єднання депутатських фракцій вважається утвореним з моменту оголошення про це головуючим на пленарному засіданні. Організація роботи опозиційного об’єднання парламентських фракцій визначається прийнятим ним Положенням» .Отже, повертаючись до питання «Де ж було допущено помилку» та чому панацея під назвою «формальна інстуціоналізація» не розв’язала, а навпаки поглибила протистояння як між владою та опозиціє, так і в середовищі самої опозиції, можемо констатувати наступне: прийнятий закон закріпив модель парламентської опозиції, яка на сьогодні не відповідала сучасним тенденціям розвитку та функціонування політичної системи України.Без сумніву для вітчизняного варіанту найбільш прийнятною є ситуація, коли кількість інститутів парламентської опозиції не буде обмеженою. Розуміючи це 27 квітня парламентарями було прийнято новий ЗУ «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» N 2157-VI, у якому зазначено, що «1.Суб'єктами опозиційної діяльності у Верховній Раді може бути депутатська фракція (їх об'єднання) ... 2. Депутатська фракція, яка не є учасником коаліції, може прийняти рішення про опозиційність до політичного курсу коаліції та/або сформованого нею Кабінету Міністрів України. Повідомлення про опозиційність депутатської фракції оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради головою або уповноваженим представником відповідної фракції».Цей нормативно правовий акт перш за все мав би знаменувати завершення тривалого процесу пошуку власної моделі парламентської опозиції у стінах законодавчого органу, під час якого було зроблено чимало кроків: і в напрямку моноопозиційності, і «депутатської фракції, чисельний склад якої налічує більш ніж половину народних депутатів», і ще ряду цікавих варіантів.Тепер ми прийшли до плюроопозиційності – моделі, яка, враховуючи всі особливості української політичної системи, є найбільш оптимальною для нас.Підводячи підсумки, слід наголосить ось на чому. Протягом усього періоду незалежності України велася робота над творенням власного бачення інституту опозиції у представницькому органі, яка ще і досі не завершена. Невдачі всіх законодавчих спроб, які були зроблені парламентарями у цих пошуках, пов’язані перш за все з тим, що у більшості з них автори намагалися скопіювати елементи британського досвіду та перенести їх на вітчизняне політичне підґрунтя без врахування особливостей і вагомих відмінностей між двома політичними системами, яскравим підтвердженням чому була і глава 13 ЗУ «Про регламент ВРУ» від 10 лютого 2010 року N 1861-VI (до внесення змін ЗУ«Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України» від 27 квітня 2010 року N 2157-VI ).
Сьогодні, коли ми вже можемо продемонструвати певні власні напрацювання, здобутки і навіть невдачі у побудові української моделі парламентської опозиції, на представників вищого законодавчого органу покладається завдання подальшого селекційного добору найкращих елементів з інших зарубіжних моделей, які б гармонійно співвідносилися з українськими політичними традиціями, культурою, особливостями її політичної системи загалом, та їх поетапне впровадження у вітчизняну практику, яке як результат в майбутньому зможе вилитися в окремий нормативно-правовий акт.
Жанна Дутчак
- 2 просмотра
