Сучасне суспільство, будучи позірно гуманістичним та пасторальним часто-густо нехтує своєю увагою деякі речі "поза": від покинутих дітей і аж до проблем ядерної зброї.
Вони вважаються (далі підібрати потрібний варіант): випадковими, необхідними чи такими, що потребують вирішення "по замовчуванню". Створюються різноманітні благодійні організації, збираються кошти, а ще проводяться мітинги та акції протесту з метою звернути увагу громадськості на те, що "болить". Але зазвичай вище названі дії, міцно укорінені в громадській свідомості як правильні, не знаходять в реальності свого справді результативного, втіленого результату ( пробачте за тавтологію). І саме в такій практичній безвиході, в умовах "дивлюсь, але не бачу" на допомогу приходять фільми жахів. Про що вони? Багато хто, вважаючи їх забавкою для підлітків чи істинних цінителів жанру забуває, що вони відіграють роль своєрідних лакмусових папірців виявляючи те, на що "хворіє" суспільство. Мертві дочки, вбивця-естет чи навіть банальне позаземне чудовисько - яскравий приклад того, що проблема безвідповідального материнства, аморальності суспільних настроїв чи недостатнього рівня дослідження Космосу є тими ахілесовими п'ятами соціуму, на які рано чи пізно наступить "той, хто вночі ходить".
Нехай деякі сюжети фільмів жахів здаються нам смішними чи притягнутими за вуха, але однаково вони схожі на людей, що одягнувшись "надто" (яскраво, відверто, комедійно ) прагнуть звернути увагу на те, що відбувається, будучи своєрідними сигналізаційними системами хворіб соціуму. Останнім часом фільми жахів перетворюються насамперед на психологічні жахіття. І це справді так. Будучи цивілізацією постмодерну, з неймовірною схильністю до кітчу та іронії, ми знімаємо водночас вельми екзистенціальні фільми на зразок того же "Гостелу" чи кількаступеневої "Пили". Відкидаючи звинувачення у несмаку і певній трешовості вищезгаданих фільмів, ми скажемо про те, що як ідея вбивства "слабших" сильнішими, так і проблема насправді інтелектуала, що просто не зміг зреалізувати себе в тому ж таки соціумі, проти якого він протестує - це те, на що таки варто звернути увагу. Вас шокують відірвані голови і розчленовані тіла? То зробіть так, щоб цього не було. Фільми жахів схожі до книг Маркіза де Сада: вони показують всю те, що потрібно знищити, оголюючи найнепривабливіші сторони цього. І коли ми, сидячи в кінотеатрі боїмось повернути голову чи судомно запихаємось поп-корном, ми боїмось насправді самих себе. Але ми повинні дивитись, що стане з нами, коли ми не звернемо увагу на самотність клоунів, проблема колодців чи "не таких" готельних номерів. Ви говорите про людей, які просто "не можуть" дивитись такі фільми? Згадаймо цілком відомого всім нам футуристичного ( чи вже ні?) Нео, у якого теж боліли очі, адже він ними ніколи не бачив. Тому, можливо, похід на фільм жахів стане чимось на зразок каталізатора нехай не соціумних змін (будьмо реалістами), так змін внутрішніх. І ми вже зовсім не боязко, побачивши ЖАХ, підемо неосвітленою вулицею додому.
А коли з темряви до нас вискочить ДЕЩО, ми просто обіймемо його. Адже ВОНО - одне із нас.
Наталія Галань, franyk.com.
- 3 просмотра
