Минулого року Україна пережила трагічні події Іловайського котла.
Тоді бійці батальйону "Івано-Франківськ" разом з іншими підрозділами обороняли місто 9 днів. А потім їм довелося побачити на власні очі та пережити розстріляний «зелений» коридор, російський полон, чеченські блокпости, важкі поранення, вбиті побратими.
Про події річної давнини Репортеру розповіли два бійці батальйону – Назар Олійник та Іван Чайковський.
Все одно тягне туди
27-річний Іван Чайковський родом із Тернопільщини. До початку війни він працював у франківській міліції. Коли на Сході розпочалося АТО, Іван вирішив вступити до батальйону «Івано-Франківськ».
Тож до зони АТО 18 серпня вирушила група із 50 чоловіків батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ», яким керував Олександр Поліщук.
«Нам взагалі сказали, що будемо їхати в Маріуполь на охорону громадського порядку, – пригадує Іван. – А дорогою поїхали до Старобешева. Саме звідти 22 серпня нас – 31 бійця – відправили на зачистку Іловайська. Я був командир взводу, їхав за кермом і все бачив – дим, пожежі, вибухи».
23 серпня їм вдалося зайняти головну вулицю, автобазу, заправку. За словами Івана важкої зброї у них не було, однак вони були добре натреновані.
До Дня Незалежності вдалося зайняти практично половину міста, а вже наступного дня виявилося, що вони опинилися в оточенні.
«Зранку, о 06:20, десь дуже близько почався сильний обстріл, – розказує Іван Чайковський. – Пам’ятаю точний час, бо завжди о 05:40 вони будили нас мінометними обстрілами, а тут його не було. Почали готувати сніданок – вибух. Почався бій. З 6:20 ми тримали позиції до обіду, потім відступили до школи, де базувався батальйон «Донбас».
Ввечері «Дніпро» вивіз своїх поранених. Потім тією дорогою рухатися було нереально, адже її зайняв російський десант.
До ночі 28 серпня бійці тримали оборону першої лінії. О п’ятій ранку наступного дня всім наказали відступати тим сумнозвісним «зеленим» коридором.
Іван пригадує. що спочатку все йшло добре, росіяни на блокпостах навіть махали прапорами, показуючи у такий спосіб, що все нормально. Проте коли вся техніка з’єдналася в одну колону, почався щільний обсріл.
«Ми не мали свого транспорту і попросилися до «Дніпра». Сіли в «Урал» з триметровими бортами, в кузові виявилося вільне місце. Потім нашу машину підбили, хлопці почали вистрибувати, а я був останній, – розповідає Чайковський. – Живих у машині вже не було. Двоє наших лежали мертві, обличчям вниз. Їхали ми в кузові на снарядах, були ще газові балони, солярка, борти – три метра висотою. Їх мав відчинити наш комбат, який їхав в кабіні, але він перший втік. Навіть не хочу його згадувати. Ми завжди слухали нашого ротного – Романа Козака, бо розуміли, що комбат нічого не вартий. Він ніколи не йшов з нами у наступ. Він боягуз – посуд мив, їсти варив, а ми воювали».
Іван вистрибнув з машини, йому поцілили в руку та прострілили таз. Всі почали рухатися до лісосмуги. Поранені просили, щоб їх залишили, адже тільки так можна була врятуватися хоч комусь.
Проте 16 бійців, які добралися до лісопосадки, відразу потрапили у полон до росіян. Думали, що наші, бо ті були з білими стрічками, потім забрали ще одного, а Андрій Матвіїв та Петро Шкорупій залишилися непомічиними. Петро був важко поранений, то Матвіїв чотири дні тягнув його на собі, поки вони теж не потрапили у полон, але до сепаратистів, де їх протримали майже місяць.
Росіяни тримали полонених по два, три дні, а потім обміняли.
Іван розповідає, що їх возили по російських позиціях, до чеченців, били, допитували, все це знімали на відео.
«Мене хотіли застрелити, аби не мучився, – каже він. – Я витягнув вервечку, вона була обірвана, то тримав у кишені. Якийсь чеченець вирвав її, почав топати. Російський офіцер побачив це, щось сказав, і той відійшов. Більше мене не чіпали».
Потім відбувся обмін. Так з Росотвської області їх трьома КамАЗами завезли під Старобешеве. А звідти їх доправили до Дніпропетровська, де Івана прооперували.
Зараз у нього друга група інвалідності. Каже, йшов би вже воювати, але ж… Автомат у руках ще втримає, та стріляти не зможе.
«Досі не віриться, що це було, – говорить чоловік. – Як страшний сон. Але все одно тягне туди, дуже сильно. Не знаю, чому».
Цього року Іван одружився на дівчині Наталці, яка приходила у госпіталь провідувати свого батька. На день Валентина, 14 лютого цього року, вони розписалися, а 1 серпня відгуляли весілля. Тепер молода сім'я чекає на появу синочка.
Страху вже нема
Назару Олійнику 23 роки. На війну він також пішов добровольцем вступивши до батальйону. На разі він є командиром взводу батальйону «Івано-Франківськ». Після Іловайська пройшов 4 ротації. Тепер з ним воює його молодший брат - 19-річний Йосип.
«Коли ми приїхали в Іловайськ, то навіть не мали чим воювати, – каже Назар. – Хлопці з інших батальйонів помагали. Нас прикріпили до «Дніпра». Ще з нами були батальйони «Київ-Миротворець», «Донбас», «Світязь», «Херсон». Про них всі в новинах згадують, а нас ніби в тому пеклі й не було. А ми там реально воювали, не боялися і не втікали. Та правильно, за документами нас там і не мало бути. По документах ми навіть і в полоні не були».
Каже, що найстрашнішим був відхід.
«Бачити своїх хлопців у крові… Перед очима досі один побратим…, – з довгими паузами розповідає Назар. – Він вистрибнув, зібрався відстрілюватися… і тут йому знесло півголови. Зараз вважається зниклим. Ще один на моїх очах просто крикнув і впав – мертвий. Поранені стікають кров’ю, ми їх тягнемо – це було найстрашніше».
Назара також забрали у полон. Він розповідає, що коли їх привезли на базу, то там були три хрести і три викопані ями біля них.
«Тоді в голові думка – оце, певно, й кінець, – говорить Назар Олійник. – Пройшли далі, а там ще одна яма, з відходами, а в ній наші хлопці – поранені, перебинтовані, але живі. Посадили, зав’язали очі, руки, позабирали ремені, шнурки. Так і ночували просто неба. Далі перевезли до чеченців. Там почали допитувати, хто з якого батальйону. Думали, що будуть викуповувати. Два хлопці сказали, що вони з «Донбасу», то їх одразу вбили, на наших очах. Для них добровольці – карателі. У нас була історія, що ми міліція, в Іловайську випадково. Та так воно й було насправді…».
Назар каже, що їх ще возили у Донецьк, в тамтешнє СБУ. Там у них місцеві діти та пенсіонери кидали каміннями, булочками, усім, що було під руками, били.
«Чи змінив мене Іловайськ? Може, страху стало менше, – говорить Назар і дивиться кудись вбік, ніби дуже далеко. – Але спершу було важко. Допомогли рідні, друзі, підтримали. Нині, коли з нами в АТО їдуть новенькі, то в них спочатку страх є. А в нас – ні, нема».
На річницю трагедії, хочуть відсвяткувати другий День народження та відвідати могили побратимів.
Втрати ще рахуємо
Тоді з 31 бійця батальйону додому повернулися 20.
Шість загиблих уже поховані: Зорян Білінський (29 років, Долина), Андрій Карабінович (23 роки, село Дзвиняч Борогодчанського району), Михайло Погорєлов (22 роки, Обертин, Тлумаччина), Олег Перепічка (28 років, село Хохонів Галицького району), Дмитро Пацино (26 років, село Голови Верховинського району) та Роман Грицик (29 років, Івано-Франківськ).
Із п’яти зниклих безвісти встановлено особи двох бійців. Проте родини не хочуть перепоховувати тіла близьких.
Так за офіційними даними втрати особового складу українських Збройних сил, Національної гвардії, МВС становлять 366 загиблих, 429 поранених. 128 потрапили в полон, 158 донині вважаються зниклими безвісти. Загалом в Іловайську Україна втратила понад 1100 вояків.
- 3 просмотра
